Проголошення державної незалежності України
Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.
Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві.
Вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаб-локового державою, яка дотримуватиметься без''ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.
Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.
Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.
Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».
Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. 19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.Горбачовим за станом здоров''я виконувати обов''язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України». Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії.
Акт проголошення незалежності України. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно (61,6 %) обрано Л.Кравчука. Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап.
Утворення Співдружності незалежних держав (СНД). 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М.Горбачова, який повернувся до виконання обов''язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.
21 грудня 1991 року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Появу на політичній карті світу нової незалежної держави - України - зумовила низка чинників.
Зовнішні чинники: • поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв''язку з розпадом соціалістичної системи; • помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; • втрата центром контролю за подіями на місцях, • синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; • поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; • намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період
Внутрішні чинники: • існування в Україні системи формально легітимних органів державного управління; • бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; • певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; • післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; • дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; • багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.
Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній - від об''єкта до суб''єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.
Державне будівництво і суспільно-політичне життя в незалежній Україні
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Завдання створення самостійної Української держави висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на низку непростих питань.
Процес державотворення в Україні проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Суспільство опинилося в стані політичної та економічної ейфорії. Прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, які відрізнялися від тих, що практикувалися за радянської доби. Владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, від яких залежав успіх. Суттєвою перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів стало те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах не було згоди щодо будівництва суспільства. Українська національна ідея як об’єднуюча не стала загальновизнаною. Проблеми держави перших років існування, поглиблювала економічна криза, катастрофічне падіння промислового та сільськогосподарського виробництва. Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів.
Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Тільки в 1996 р. Верховна Рада України приймає Конституцію України. Держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. До категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, політична зааганжованість ЗМІ.
Підсумком 2000 р. стало здійснення рішучих кроків, спрямованих на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%. Відбулося погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60%. Україні вдалося уникнути дефолту. Більшість ВР України, основу якої на день голосування 26 квітня 2001 р. 263 голосами відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром за десять років української незалежності.
Отримавши за Конституцією 1996 р. великі посадові повноваження, Президент Л.Кучма, не докладав зусиль, на втілення демократичних процесів у соціально-економічній сфері. Активний процес роздержавлення майна Української РСР тривалий час відбувався за відсутності чітких законів і регулюючих процедур у галузі приватизації. У результаті значна частина об''єктів державної власності опинилась у руках кількох кланів олігархів, які утворили могутні фінансово-промислові групи (ФПГ). В такій соціально-економічній ситуації у березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Протест суспільства забезпечив перемогу представникам лівих сил: КПУ - 24,6% виборців, НРУ - 9,4%, виборчий блок «За правду, за народ, за Україну!» (СПУ та СелПУ) - 8,5%, ПЗУ - 5,4%, НДП (1996 р.партія влади) - 4,99%, Всеукраїнське об''єднання «Громада» - 4,6% (П.Лазаренко), ПСПУ - 4%, СДПУ(о) - 4%. Керівником парламенту став представник Селянської партії О.Ткаченко.
Першим заступником Голови ВРУ було обрано колишнього другого секретаря ЦК КПУ А.Мартинюка, заступником - радника Президента України, бізнесмена В.Медведчука. Наявність у лівих фракцій (КПУ, СПУ-СелПУ, ПСПУ) лише 175 мандатів (39%) новообраної Верховної Ради третього (чотирнадцятого) скликання не давала можливості змінити політичний курс держави. Не було переваги і в лояльних до Президента України фракцій: НРУ, НДП, ПЗУ і СДПУ(о) мали 185 мандатів (41%). Фракція «Громада» і позафракційні депутати - 88 голосів (20%).
Першою жертвою виборчих перегонів на посаду Президента України у лютому 1999 р. став лідер фракції «Громада» П.Лазаренко. Після оприлюднення у ЗМІ інформації про факти присвоєння ним державних коштів в особливо великих розмірах колишній керівник Кабінету Міністрів України втік до США. Народний депутат Ю.Тимошенко з частиною «громадівців» утворила фракцію «Батьківщина». Зазнав розколу й Народний Рух України після загибелі лідера партії В.Чорновола. Рух поділився на дві партії: Українську народну партію очолив Ю.Костенко, а керівником Народного Руху України став Г.Удовенко. Поряд із лідером КПУ П.Симоненком, керівником СПУ О.Морозом, народним депутатом Є.Марчуком, Головою ВРУ О.Ткаченком, головою ПСПУ Н.Вітренко та іншими 9 кандидатами до виборчого марафону 1999 р. долучився і діючий Президент України Л.Кучма.
Для перемоги Л.Кучма обрав сценарій російських президентських виборів зразка 1996 р. за формулою «демократ або комуніст». Загрозу реалізації «російського сценарію» становила утворена влітку 1999 р. коаліція у складі чотирьох кандидатів у Президенти - О.Мороза, О.Ткаченка, Є.Марчука та мера міста Черкаси В.Олійника. У першому турі виборів (31 жовтня 1999 р.) більшу частку симпатій виборців одержав Л.Кучма - 36,49%, П.Симоненко - 22,24% голосів виборців. Другий тур президентських виборів (14 листопада 1999р.), приніс перемогу Л.Кучмі (15,87 млн виборців, тобто 56,2%), за П.Симоненка проголосувало 10,67 млн, або 37,8% виборців.
Після виборів проблеми в державі породили ініціативу проведення всеукраїнського референдуму за внесення змін до Конституції. Запропоновані пропозиції (про недовіру ВРУ чотирнадцятого скликання, право розпуску парламенту Президентом України у разі неспроможності протягом одного місяця сформувати більшість, зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів, прийняття нової Конституції на референдумі) мали на меті послаблення ролі парламенту. На Всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. пропозиції глави держави знайшли схвалення. У ВРУ визріла антипрезидентська «право-ліва» опозиція (Народний Рух України, Українська народна партія, соціалісти з О.Морозом, партія «Батьківщина»). В листопаді 2000 р. в Україні спалахнув так званий «касетний скандал». Лідер СПУ О.Мороз поінформував ВРУ про наявність плівок із записами розмов Л.Кучми та підозрою про його причетність до вбивства журналіста Г.Гонгадзе.
У грудні 2000 р. опозиція (Ю.Тимошенко, О.Мороз, Ю.Костенко і Г.Удовенко) закликала народні маси до дій із метою повалити діючого Президента Л.Кучму. В умовах політичної кризи імплементація результатів референдуму була неможливою. Антипрезидентські маніфестації на вулицях Києва змусили Л.Кучму та його найближче оточення вдатися до контрзаходів. У січні 2001 р. указом Президента України було звільнено з посади віце-прем''єр-міністра Ю.Тимошенко. Кульмінацією протистояння опозиції і правлячого режиму став мітинг біля пам''ятника Т.Шевченку в Києві 9 березня 2001 р. Загострення політичної боротьби призвело до падіння уряду В.Ющенка. Робота наступного уряду А.Кінаха була спрямована на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб''єктів господарювання, посилення соціальної орієнтованості реформ, утримання темпів економічного зростання.
На березневих виборах 2002 р. до парламенту перемогу за партійними списками здобуло політичне об''єднання «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком - 23,5% голосів. Також пройшли два політичних блоки та три партії: КПУ (П.Симоненко) - 20%, блок «За єдину Україну!» (В.Литвин) - 12%, блок Ю.Тимошенко (БЮТ) - 7,2%, СПУ (О.Мороз) - 6,9%, СДПУ(о) (В.Медведчук) - 6,2% голосів. Внаслідок протиріч у опозиції представники президентського блоку партій у парламенті у квітні 2002 р. обрали на посаду Голови ВРУ В.Литвина. Боротьба за формування парламентської більшості не принесла бажаних результатів ні опозиції, ні партії влади. Прагнучи розблокувати ситуацію, в листопаді 2002 р. Л.Кучма відправив у відставку уряд А.Кінаха і запропонував посаду Прем''єр-міністра голові Донецької обласної державної адміністрації В.Януковичу. Незважаючи на зростання ВВП, уряд Януковича змушений був долати «зернову кризу» (серпень 2003 p.), «бензинову кризу» (червень 2004 p.), «м''ясну кризу» (осінь 2004 p.).
У 2003-2004 р. виникли дискусії щодо вдосконалення політичної системи незалежної України. Проекти В.Медведчука-П.Симоненка, О.Мороза передбачали перетворення України на парламентсько-президентську республіку, звуження функцій Президента, розширення повноважень уряду, ВРУ, органів місцевого самоврядування, реформування силових структур. Внесення змін до Конституції України було здійснено 8 квітня 2004р. На президентських виборах було 24 претенденти серед яких: В.Ющенко, В.Янукович, О.Мороз, П.Симоненко. У першому турі виборів В.Ющенко випередив кандидата В.Януковича. Напередодні другого туру В.Ющенка підтримали голова СПУ О.Мороз, голова ПППУ А.Кінах, голова ХЛП Л.Черновецький, громадський штаб екс-кандидата в Президенти і мера столиці О.Омельченка, представники НДП, депутати групи «Центр». Невеликий розрив між кандидатами в ході другого туру, факти порушень виборчого процесу та політичний резонанс виборів викликали соціально-політичну кризу в країні. До Києва прибули міжнародні посередники: президент Польщі О.Квасьнєвський, Верховний комісар ЄС X.Солана, генеральний секретар ОБСЄ Я.Кубіш, президент Литви В.Адамкус та спікер Державної думи Російської Федерації Б.Гризлов.
Президент України В.Ющенко.
Фото з сайту Президента України.
3 грудня 2004 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала результати другого туру виборів та зобов''язала призначити повторне переголосування. Після тривалої дискусії ВРУ підтримала вимоги опозиції про повторне переголосування, зміну складу Центрвиборчкому, впорядкування системи голосування за відкріпними талонами. У відповідь прихильники В.Януковича 28 листопада 2004 р. на з''їзді депутатів у Сєвєродонецьку оголосили про створення «Південно-Східної автономії». В результаті переголосування перемогу отримав В.Ющенко. З 1 вересня 2005 р. Україна з президентсько-парламентської республіки перетвориться на парламентсько-президентську.
Кандидати на посаду Президента України В.Янукович та Ю.Тимошенко.
Фото з сайту segodnya.ua
Президентські вибори 2010 р. пройшли без значного політичного протистояння. Головними пертендентами на посаду Президента України були В.Янукович, Ю.Тимошенко та В.Ющенко. Вибори виграв В.Янукович, який 5 лютого 2010 р. склав присягу перед Українським народом як Глава держави. Основними програмними пріоритетами діяльності В.Януковича на посту Президента України заявлено: утвердження України як демократичної держави; вдосконалення системи державної влади, боротьба з корупцією і тіньовою економікою; проведення системних реформ в усіх сферах життєдіяльності суспільства; побудова сильної національної економіки через застосування ефективної моделі інвестиційно-інноваційного розвитку для утвердження України як успішної держави; стійке економічне зростання, яке сприятиме підвищенню рівня зайнятості громадян, зростанню зарплат і пенсій; цінова та валютно-курсова стабільність; запровадження європейських стандартів життя та соціального захисту; кардинальна зміна якості і тривалості життя для відновлення людського потенціалу України; забезпечення громадян доступним житлом, якісними медичними послугами; широкий доступ талановитої молоді до нових знань; перехід Збройних Сил України на контрактну основу;
Кандидат у Президенти України В.Янукович.
Фото з сайту podrobnosti.ua
забезпечення принципів відкритості і добросусідства у зовнішній політиці, позаблоковий статус України; європейська інтеграція України; стратегічне партнерство з Росією, США та ЄС
Скажи спасибо Сивчику : )
