«Хрущовське» десятиріччя підштовхнуло процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-х рр. Хх ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
Дисидентський рух мав три основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним , а в УРСР - Українською Гельсінською Групою (УГГ) - групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук''яненко, І.Кандиба, М.Маринович - всього 37 осіб. Підтримували зв''язок з московськими правозахисниками. УГГ визначила собі завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув''язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство - боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками були П.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство - засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що будучи реальною опозиційною силою, він фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об''єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї - до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).
На початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І.Світличний, М.Горинь, М.Озерний, Я.Гаврич, Б.Горинь, М.Осадчий, О.Мартиненко та ін. Арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.
У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім''я першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О.Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.
В 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. - другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус, І.Калинець та ін. Свою роль у цих подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
У сер. 70-х - на поч. 80-х рр. ХХ ст. дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно - утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. Джерела вказують майже тисячу осіб дисидентів, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в''язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 1980-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв''язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.
Отже, протягом 60-х - пер. пол. 80-х рр. ХХ ст. в Україні значною мірою активізується опозиційний рух, стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.
Скажи спасибо Сивчику ; )
