політика українізації та її наслідки
У 20-ті рр. ХХ ст. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури. Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з''їзду РКП(б) (1923 р.), з метою зміцнення контролю партійного керівництва над національними околицями, розширення свого впливу на місцев .Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським.
Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д.Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською й відстало. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О.Шумським і його помічниками М.Скрипником, Г.Гриньком українізація проходила успішно. Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М.Грушевський, Д.Багалій, М.Куліш, М.Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва.
З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.
Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». Планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.
У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.
До середини 30-х рр. ХХ ст. закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов''язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу.
Визрівала низка проблем: потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді - ремісництва.
Відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала. Подібні тенденції були характерними і для вищої школи республіки. У 1920 р. в Україні ліквідовано університети, а на їхній базі утворено інститути народної освіти. Формування нової інтелігенції супроводжувалося репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу, режим створював умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.
Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. Розкол суспільства, зумовлений подіями 1917-1920 pp., призвів до поляризації мистецького життя. У літературі на початку 20-х рр. ХХ ст. чітко окреслилося дві позиції - радикальна та помірковано-консервативна.
У 20-х рр. ХХ ст. помітно розширилася стильова палітра. Ще на початку XX ст. як альтернатива народницькому реалізмові й натуралізмові в українській літературі з''явилася неоромантична течія - особистісна інтерпретація дійсності й акцентування вольового діяльного начала в людині. Події 1917-1920 рр. стимулювали появу нової модифікації неоромантизму - пролетарського, або ж революційного романтизму. Цей художній стиль та зумовлене ним своєрідне світобачення були притаманні творам В. Блакитного, Г. Михайличенка, В. Сосюри, В. Чумака.
На початку 20-х рр. ХХ ст. атмосфера плюралізму відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників. Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М.Семенко. Принциповими тезами концепції були проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика хуторянства, провінційності, «культу Т.Шевченка»); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної «краси пошуку». Післяреволюційна доба позначилася на розвитку національного футуризму. У контексті «соціального замовлення» постає революційний футуризм, якому притаманні наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що потіснили ліричність, інтелектуальність та психологізм.
Пошук нових форм самовираження та традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка) наприкінці другого десятиріччя XX ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, П.Савченко, М.Терещенко). Вітчизняний символізм поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне, лірико-споглядалне, відірване від життя світобачення.
«Неокласики» М.Зеров, О.Бургардт, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович орієнтувалися на зразки європейської класики, дбаючи про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, виявляючи високу вимогливість до гармонійної завершеності вірша. Неокласики виступали проти низькопробної революційно-масової літератури, гостро критикували програмні тези «Пролеткульту».
У 20-ті рр. ХХ ст. розгорнувся процес згуртування літераторів. «Пролеткульт» - намагалися, відкинувши вікові надбання світової культури, створити нову, «пролетарську» культуру. У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт»: В.Блакитний, К.Гордієнко, М.Йогансен, О.Довженко, І.Микитенко, В.Сосюра, В.Поліщук, П.Тичина, М.Хвильовий. Пізніше «гартівці» стали основоположниками «Вапліте» (1925-1928) на чолі з М.Хвильовим та ВУСПП (1927). За ідеологічними постулатами та мистецькими орієнтирами до цих груп примикала спілка селянських письменників «Плуг», що об''єднувала А.Головка, П.Панча.
Радикальні модерністи нової хвилі у 1921 р. в Києві утворили «Асоціацію панфутуристів» (М.Семенко, Г.Шкурупій, Ю.Шпол, І.Слісаренко, М.Бажан та ін.). Пропаганда та утвердження техніцизму в літературі - «Літературний центр конструктивістів» (1924-1930) та літературно-мистецька група конструктивістів «Авангард» (1926-1930).
Прихильники класичних європейських форм і канонів створювали в 20-ті рр. ХХ ст. свої творчі угруповання: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, Д.Загул, В.Підмогильний, Л.Старицька-Черняхівська (1923-1924pp.) - літературне об''єднання «Аспис» («Асоціація письменників»).
Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х рр. ХХ ст. у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Час від часу в суспільстві виникали дискусії щодо розвитку української культури. Резонансною була літературна дискусія 1925-1928 pp., яка вийшла за межі літературних проблем. З виступу М.Хвильового проти графоманства, імітаторства, пристосуванства, дилетантизму та хуторянства, які засмічували українську літературу, вона піднялася до з''ясування процесу духовного відродження. Було зроблено спробу визначити орієнтири подальшого розвитку національної культури, створити естетичну концепцію, яка ґрунтувалася б на органічній єдності традицій і новаторства - «хвильовизм». Письменника звинувачували в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.
Засобами репресій, нагнітання морального тиску, створення централізованих організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників України (1934) та ін.) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення в межах офіційно схваленого єдиного методу «соціалістичного реалізму». Аналогічні тенденції та процеси розгорнулися і в інших сферах української культури.
Скажи спасибо Сивчику ; )
