Утвердження Директорії УНР. Політичний курс та соціально-економічні заходи.
Директорія була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. як орган антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли В.Винниченко (УСДРП) — голова, члени - С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (АПСС), Ф.Швець (Селянська спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно С.Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР.
У грудні 1918 р. гетьманський режим П.Скоропадського було знищено і Директорія прийшла до влади в Україні. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.Чехівським — Раду Народних міністрів УНР.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику.
У сфері державного управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося, фактично, про утвердження в Україні національного варіанта радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.
У зовнішній політиці Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв''язки, зокрема, були встановлені дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією.
Однак помилок і невдач у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів, що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР — Директорія — проіснував всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши її, змушені були змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.
У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Лівицького.
За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних інституцій, не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю (під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори..." Центральна влада не в змозі була спинити анархію.
Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього п''ятиособового органу паралізовувалась також особистим суперництвом Винниченка та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу.
Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії.
Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д. зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату —всіх , без кого нормальне існування держави неможливе. Відданість інтересам робітничого класу, необхідність застосування робітничого контролю в промисловості залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки.
У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв''язків з тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо, радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності "припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України розпочала Антанта. її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.
Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.
До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.
