Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі - Першої світової війни, яка була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони мали однакові цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі. Загарбання українських земель було невід''ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Російське самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття. З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській 250 тис.
Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій - на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об''єднання став К.Левицький. За ініціативи ГУР незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС).
Водночас група емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський) заснували у Відні свою організацію - Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви.
Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. Тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов''язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д.Дорошенко, А.Вязлов, А.Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.
На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В.Винниченка займала антивоєнні позиції.
В.Винниченко, портрет з сайту kmu.gov.ua
В.Винниченко.
Портрет з сайту kmu.gov.ua
Затяжний характер війни привели до посилення жорсткості режимів імперій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М.Грушевського було заслано до Симбірська.
Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. На виконання цих завдань були спрямовані заходи генерал-губернатора Галичини графа Г.Бобринського.
Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. - лише 2849. У селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916-1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам''яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.
