Після об''єднання І. Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася ва його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річ-ний безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). У своїй діяльності він мав керуватися надісланими з Москви Решетилівськими статтями, які ще більше посилювали залежність України; 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й відбирати маєтності; 2) встановлювався московський контроль за збиранням податків та витратами коштів; 3) українське військо підпорядковувалося московським генералам; 4) при гетьманові запроваджувалася посада міністра, який мав право втручатися у справи Гетьманщини, стежив за її керівництвом.
Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. По закінчені Північної війни він прийняв титул імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія". Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні заходи:
1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався фактично підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд.
2. Фізичне виснаження України внаслідок впровадження десятків тисяч українців за межі Батьківщини на війни й тяжкі примусові роботи. Це фактично вело до поступового знищення українського генотипу, адже з них додому поверталося ЗО—60 %, інші гинули.
3. Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її російську колонію. Дедалі частіше місцевим купцям заборонялося займатися торгівлею не тільки за кордоном, а й навіть із Запоріжжям. Запроваджувалася державна монополія набагато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів ляше у російських купців. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була ліквідована українська вільна торгівля.
4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови, були накладені обмеження на видання книг, здобуття освіти було взято під нагляд державної цензури. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії.
Значним ударом царату по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні. На неї покладалася низка функцій, реалізація яких фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, що він ще мав. Москва таке підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемірно пояснювала піклуванням про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і влітку 1722 р. помер.
Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722 —1724). який організував опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини, він розпочав боротьбу з хабарництвом і волокитою, погрожував карами старшині за утиски простого населення" нещадно розправлявся з ініціаторами різних заколотів. Одночасно надсилав до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію й відновити гетьманство.
Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контрольної на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув''язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у т. ч. сам Полуботок, померла від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.
Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було дещо пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.
Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.
Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.
Іван Скоропадський - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1708—1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698 — 1699), генеральний осавул (1701 — 1706), стародубський полковник (1706 — 1708). Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі російського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти російським планам ліквідації козацької автономії.
Павло Полуботок - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1722—1724). Представник козацького роду Полуботків. Син Леонтія Полуботка. Чернігівський полковник. Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув''язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Данило Апостол - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1727—1734). Представник козацького роду Апостолів волоського походження. Син Павла Апостола. Народився на Полтавщині. Двічі займав посаду миргородського полковника (1682—1686, 1693—1727)[1]. Учасник азовсько-дніпровських походів 1695—1696 року, організованих Московією до османських володінь в Північному Причорномор''ї. 1696 року розбив на річці Ворсклі кримського хана Селіма І та прокримського гетьмана Петрика[1]. Брав участь в Північній війні 1700—1721 років проти Швеції. 1701 року призначений наказним гетьманом, водив козаків до Ліфляндії, відзначився у битві під Ераствером. 1704 року делегований Петром І на чолі 3-тисячного корпусу козаків на допомогу королю Речі Посполитої Августу II. 1705 року брав участь у битві під Варшавою, але через сварку із московським командуванням самовільно повернувся на Україну[1]. 28 жовтня 1708 року підтримав союз гетьмана Івана Мазепи з Карлом ХІІ проти Москви, але 21 листопада перейшов на бік царя Петра І[1]. Зберіг за собою полковницький уряд і маєтності. Командував козаками в ранзі наказного гетьмана в Прутському поході 1711 року та Перському поході 1722 року. Втратив око в боях під Дербентом. 1723 року був серед підписантів Коломацьких чолобитних до Петра І з проханням ліквідації Малоросійської колегії та відновлення козацьких прав і вольностей[1]. Через це 1724 року арештований за наказом царя і ув''язнений у Петропавлівській фортеці[1]. Звільнений після смерті Петра І, але рік пробув під вартою в Санкт-Петербурзі. 1 жовтня 1727 року обраний гетьманом на старшинській раді[1]. У відповідь на чолобитну російському царю Петру ІІ з проханням розширити автономію Війська Запорозького, отримав від нього «Рішительні пункти», що обмежували козацьке самоврядування. Керував країною під наглядом російського резидента[1]. Провів адміністративну, судову і земельну реформи. Помер 1734 року у Великих Сорочинцях. Похований у збудованій ним Спасо-Преображенській церкві.
