Хронологія
1153–1187 рр. Князювання Ярослава Володимировича Осмомисла в Галицькій землі
1199 р.Утворення Галицько-Волинської держави
1199–1205 рр. Князювання Романа Мстиславича
1238 р.Утвердження Данила Романовича в Галичі
Утворення Галицько-Волинського князівства
Отже, від року 1199 розпочато нову сторінку не лише в житті волинського князя – у пам’яті нащадків самодержця всієї Русі, а й в історії українських земель. Адже тим роком дослідники позначають народження Галицько-Волинської держави.
Столицею об’єднаного князівства Роман обрав Галич, вважаючи за найголовніше завдання подолати опір галицького боярства.
До планів Романа Мстиславича належало також поширення влади на решту українських земель.
Року 1202 відбулася його сутичка із київським князем Рюриком Ростиславичем, унаслідок якої останній зрікся київського столу.
Не маючи наміру самому княжити в Києві, Роман посадив там, за припущенням одних дослідників, близького собі Ігоря Ярославича, на думку інших – свого намісника.
Втім, справжнім володарем Київського та й підлеглого йому Переяславського князівства був галицько-волинський князь.
Ту його владу підтверджують численні походи проти половців, організовані для захисту Переяславщини та Київщини.
З-поміж причин, які кликали Романа до Галича, дослідники називають не тільки непевність князя у галицьких боярах.
Багато важила для Романа Мстиславича участь у європейських подіях. Так він брав активну участь у міжусобній боротьбі польських князів, а у 1205 р. був втягнутий, як припускають історики, у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів.
Маючи зобов’язання щодо Гогенштауфенів, галицько-волинський володар пішов походом через Польщу до Саксонії.
Проте його просуванню перешкодили колишні союзники – польські князі Лешко Білий та Конрад. У бою під Завихостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув.
Становище Галицько-Волинського князівства по смерті Романа Мстиславича
Смерть Романа Мстиславича ускладнила внутрішнє становище Галицько-Волинського князівства.
Принишклі до того бояри швидко оговталися і взялися до справи.
Передусім вони спекалися Романової дружини Ганни й малих синів, чотирирічного Данила та дворічного Василька, змусивши їх до вигнання.
Князями галицькі бояри хотіли бачити онуків Ярослава Осмомисла, синів його дочки Ярославни та сіверського князя Ігоря Святославича.
Року 1206 Ігоревичі розділили Галицьку землю, маючи намір прибрати до рук ще й Волинь.
Над княгинею Ганною та Данилом і Васильком, які знайшли притулок у Володимирі, нависла смертельна небезпека.
Щоб урятуватися, княгиня подалася до Польщі.
Крім того, у політичну гру вплутався угорський король: він обіцяв підтримку Ганні, на знак чого забрав до себе малого Данила.
Проте втручання чужинців у галицько-волинські справи лише ускладнило внутрішнє становище: невдовзі з’ясувалося, що польський та угорський королі мають свої територіальні інтереси й зовсім не збираються дбати про відновлення спокою в Галицько-Волинськім князівстві.
Отож, чвари не вщухали, а від 1208 р. стали ще жорсткішими, позаяк від примарної єдності братів Ігоревичів не лишилося й згадки.
Проте хоч якими суперечливими були інтереси учасників конфлікту, вони мали дещо спільне – це небажання повернення в Галицько-Волинське князівство нащадків Романа. Саме його довелося долати Данилу й Васильку.
6. Перші кроки князівської кар’єри синів Романа Мстиславича
Повернення законних прав для Романовичів почалося із формального закріплення Василька у Бересті.
Не бажаючи коритися белзькому князеві, берестяни звернулися до польського короля, під прихистом якого перебувала Ганна з молодшим сином, щоби він дозволив княжичу повернутися на Волинь.
Невдовзі повернувся на Батьківщину й Данило, щоправда не з власної волі, а згідно із підступними планами угорського короля.
Володар Угорщини захопив Галич, а щоб надати тому насильству законності, заявив, що у князівстві правитиме Данило. Княжичеві виповнилося тоді 10 років, тож до нього приїхала матір.
Проте галицькі бояри не бажали коритися владі Романової дружини, тому й поквапилися вкотре прогнати вдову з її сином. Цього разу Данило пішов із матір’ю на Волинь. Через вісім років він розпочне збирати батькову спадщину.
7. Боротьба Данила за возз’єднання Галицько-Волинського князівства
Союзником Данила були, крім брата Василька, волинські бояри та найвпливовіші міщани. Зумів порозумітися молодий князь і з новгородським князем Мстиславом Удатним, якого запросили на князювання повсталі проти угорського поневолення галичани.
Данило підтримував Мстислава військами у походах проти угорців.
Та невдовзі перед смертю Мстислав, не почуваючись особливо впевнено в Галичі, віддав місто угорцям.
Втім, на той час Данило разом із Васильком зібрали під своєю владою всю Волинь, відвоювавши загарбані польським королем землі, мали союзницькі угоди із Литвою, польськими князями.
Лише у 1238 р. старший Романович нарешті оволодів Галичем.
З-поміж подій тих років привертає увагу битва під Дорогичином, що сталася того-таки 1238 р.
Тоді своєю перемогою Данило поклав край зазіханням німецьких лицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.
Прагнучи заволодіти всією батьковою спадщиною, Данило утвердився і в Києві. Однак столицю свою в Київ не переніс, залишив там намісником хороброго воїна, боярина Дмитра.
Отже, наприкінці 30-х рр. 13 ст. Романові сини Данило й Василько відновили батькову державу.
Василько як молодший залишився на Волині, в усіх важливих справах підтримуючи Данила.
Старший Романович столицю Галицько-Волинського князівства переніс до тільки-но закладеного міста Холма.
Дани́ло I Рома́нович (давньорус. Данило Романовичъ; 1201–1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), київський (1240). Син князя Романа II Великого та візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Данило Галицький відноситься до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династія Романовичів (Рюриковичів).
Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.
Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.
Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.
!!!!!ВТОРОЙ ИСТОЧНИК!!!!! о Галицькому
Данило Галицький
Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об''єднання, яке він створив, протрималося всього шість років - занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання - ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові - два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір''ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили нечуване - у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.
Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.
Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були мон-голо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з''явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі - була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний обов''язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.
