28, 58 Білети
1.Органи захисту більшовицького радянського режиму (судові, ВНК, міліція та ін.).
Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню органів захисту власного режиму. Постановою уряду “Про введення народного суду” від 4 січня 1918 р. створювалися дільничні, повітові й міські народні суди, виро¬ки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному чи касаційному оскарженню. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд, повітові та міські суди скасовувалися. У якості касаційної інстанції скликалися ради (з’їзди) народних суддів повіту (судового округу). Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, по¬рядок діяльності яких визначався Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918 р. Особливу роль у боротьбі з політичними ворогами більшовиків відігравала створена за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія, яка боролася з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК). Формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалась Всеросійською НК, безпосередньо підпорядкованою ЦК РКП(б). У 1917 р. розпочали створювати загони робітничої міліції. Основним її призначенням було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак загони міліції займалися переважно охороною заводів і фабрик, підтриманням гро¬мадського порядку. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалася наприкінці 1918 р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 5 лютого 1919 р. здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали також численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Серед наглядових і контрольних органів важливе місце належало Народному ко¬місаріату юстиції та його губернським, повітовим і міським відділам.

2.Трудове право. Боротьба за зміцнення трудової дисципліни. Підготовка і плановий розподіл трудових резервів (30-ті рр.).
Трудовé прáво — об''єктивно відокремлена система взаємопов''язаних правових норм які регулюють суспільно-трудові та пов''язані з ними відносини суспільної організації праці з приводу реалізації права на працю та застосовувати найману працю на підприємствах різних форм власності,з поєднанням суспільно-колективних та особистих інтересів їх суб''єктів.Кодекс законів про працю (1922 р.), який узагальнював правотворчість держави, регулював питання трудового права. У загальній частині зазначалося, що положення КЗпП поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, включа¬ючи квартирників (працюючих вдома), і є обов''язковими для всіх підприємств, установ і господарств (державних, вій¬ськових, громадських і приватних), а також для тих осіб, котрі застосовують найману працю. На початку 30-х рр. Наркомпраці отримав право перево¬дити кваліфікованих робітників і фахівців у інші галузі наро¬дного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перерозподіляти кваліфікованих робітників. Усі підприємства, установи й господарства могли наймати робочу силу лише через органи праці.Для зміцнення трудової дисципліни було встановлено новий порядок оплати простоїв і браку. На державних підприємствах і в колгоспах розгорнулася боротьба з прогулами й самовільним залишенням робочого місця. Проти «злісних» порушників трудової дисципліни Нар¬компраці запровадив 1930 р. кримінальну відповідальність.Питання зміцнення трудової дисципліни завжди були в центрі уваги комуно-радянського режиму. Після прийняття Конституцій СРСР (1936 р.) і УРСР (1937 р.) в республіці «роз¬горнувся рух за зміцнення соціалістичної дисципліни праці». 28 грудня 1938 р. «за ініціативою трудящих» було прийнято спільну постанову РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і Всесоюзної Цен¬тральної Ради Професійних Спілок «Про заходи по впорядку¬ванню трудової дисципліни, поліпшенню практики держав¬ного соціального страхування і боротьбі із зловживаннями в цій справі». Постанова відмежовувала сумлінних працівників від прогульщиків, ледарів, встановлювала надбавки за стаж без¬перервної роботи, надавала інші привілеї.

4.Адміністративно-територіальний устрій та місцеві органи влади Північної Буковини в складі Румунії у 20-40-х роках XX ст.
Напередодні першої світової війни українські землі входили до складу двох імперій: Австро-Угорської та Російської. Зазнавши поразки, Австро-Угорська імперія розпалася. В політичному хаосі 1918 – 1920 рр. Закарпатська Україна опинилася у складі новостворенної Чехословацької держави, Північна Буковина та придунайські землі – Південна Бесарабія (Ізмаільський, Хотинський, Аккерманський повіти) під владою Румунії. На протязі 20-30рр. XXст. неодноразово змінювався і адміністративно-територіальний устрій України. Зокрема, в 1923р. замість повітів були утворені округи і райони. У 1925р. були ліквідовані губернії внаслідок чого був здійснений перехід на триланкову систему територіального поділу та управління: центр-округ-район. У 1930р. з метою спрощення керівництва були ліквідовані округи. Натомість районів значно збільшилось, їх було утворено понад 500. Система управління стала дволанковою центр-район. Проте вона виявилася неефективною. Практично було неможливо охопити безпосереднім керівництвом таку кількість районів за умов, коли центр прибрав до рук максимум повноважень. Тому в 1932р. знову повернулися до триланкової структури управління, утворивши нову ланку адміністративно-територіального поділу – область. Спочатку їх було сформовано 6: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська, Чернігівська. Протягом 1937 – п.п.1939рр. утворено було ще 9 областей :Житомирська, Миколаївська, Полтавська, Кам’янець-Подільська, Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Кіровоградська, Сумська. Таким чином їх стало вже 15.( 21 березня 1919 р. в Угорщині було встановлено радянську владу.)

5.Загальна характеристика джерел права у XIV – XVIІ ст.Джерела права.
Правова система, що склалася в Україні нап¬рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос¬ницького ладу в Україні. В умовах своєрідного політичного становища українських зе¬мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел. Первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель. У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор¬мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько¬го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга¬лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, По-ділля та Київщина), було введено державний лад*. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.
Після Люблінської унії 1569 р- з''явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням- польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комі¬сія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з''явився Литовський статут, який був остаточно затверджений при¬вілеєм Сигізмунда III у 1588 р.

Главная Страница