26, 56 Білет
1.Конституція УРСР 1919 р. Юридична база для розвитку соціалістичного права
Радянська влада, яка встановлювалася на українських землях, прагнула юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Згідно з постановами III з’їзду КП (б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України і схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР.
6 березня 1919 року у Харкові почав роботу III Всеукраїнський з’їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів і лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою отримання прибутку, позбавляються виборчого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з’їзді більшовицькою фракцією.
Викликала дискусію і стаття 4, де мова йшла про можливість об’єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В. Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури заумов політичних перетворень. Тому необхідно встановити:
«Повна рівноправність усіх націй, що живуть в Україні, відкидаючи будь-які національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку …»
Позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В. Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».
Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організації.
Офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Збори узаконень і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили істотні помилки. Так, у харківському виданні 1920 року в статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним …» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права.

2. Колгоспне і земельне право. Примірний статус сільськогосподарського артілі 1935 р.
Колгоспне право - галузь права в СРСР, якою регулювалися внутріколгоспні сусп. відносини, а також відносини між колгоспом і державою. До внутріколгоспних належали відносини між колгоспом як юрид. особою і членами колгоспу (колгоспниками), між колгоспом і колгоспними дворами з питань усуспільнення майна, землекористування, розпорядження власністю, розподілу доходів, дисципліни та оплати праці, управління колективним господарством, ведення підсобного господарства колгоспними дворами, а також ін. відносини, що складалися на підставі статуту колгоспу і спец, норм колгоспного права. Колгоспними вважались і відносини колгоспу з державою та кооперативними організаціями, зокрема з машинно-тракторними станціями, постачальницькими, заготівельними і міжгосп. організаціями. В них були елементи держ.-правових, цив.-правових, фін. і труд, відносин.
Джерелами колгоспного права були Конституція СРСР, конституції союзних республік, у т. ч. Конституція УРСР; Примірний статут сільськогосподарської артілі (1935); Примірний статут колгоспу (1969); Закон СРСР «Про кооперацію» (1988); Положення про міжгосподарське підприємство (організацію) в сільському господарстві (1987) та ін. нормат. акти. К. п. спочатку розвивалося у рамках земельно-колгоспного права (кін. 20-х — 1-а пол. 30-х рр.). Прийняття у 1935 Примірного статуту сільськогосп. артілі стало поштовхом для виділення колгоспного права у самостійну галузь.
Як навчальна дисципліна, колгоспне право введено в навчальний процес 1938. Перший підручник К. п. в СРСР видано 1939, а останній — 1978. У 1982 замість навчальної дисципліни «Колгоспне право» було введено навчальний курс «Сільськогосподарське право», а 1991 — «Аграрне право».
Примусова колективізація і пов‘язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв‘язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

5. Статут Великого князівства Литовського 1529 року, його характеристика і значення
У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старого"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку*.

Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. Органічно поєднаними пластами у статут увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала**. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов''язок відбувати військову повинність відповідно до земськогорішення. Кожний шляхтич був зобов''язаний з''явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння.

Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Главная Страница