21, 51 Білет
1.Значення діяльності ЗУНР у відродженні української держави.
Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918—1920 pp. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.
Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який ? рухом за особисту гідність, так і не об''єднались у цей час для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави.
Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна, чи федералістична буде нова держава— Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила; якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.
І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.

2.Кодекс законів про сім''ю,шлюб,опіку УРСР 1926р.
- Єдиний законодавчий акт, що містить в систематичному викладі норми радянського соціалістичного права, що регулюють шлюбно-сімейні відносини і відносини опіки в СРСР. Першою кодифікацією радянського сімейного законодавства був Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейний та опікунській праві 1918 р., прийнятий на 5-й сесії ВЦВК (СУ РРФСР 1918 р. № 76, ст. 818). Цей кодекс сформулював положення, які лягли в основу всіх подальших сімейно-правових кодифікацій. В. І. Ленін у статті «До міжнародного дня робітниць», написаної в 1920 р., вказуючи на величезне революційне значення декретів Радянської влади в області розкріпачення жінки, писав: «... Радянська республіка Росії відразу змела все без вилучення законодавчі сліди нерівності жінки, одразу забезпечила їй повну рівність за законом »(Соч., т. 30, стр. 382). Надалі в зв''язку з необхідністю внесення деяких змін до законодавства було поставлено питання про перегляд кодексу 1918 р. на сесії ВЦВК в 1922 р. Розроблений народним комісаріатом юстиції РРФСР проект кодексу був нередан Урядом на широке обговорення трудящих, після чого 19 листопада 1926 на 3-й сесії ВЦВК XII скликання була прийнята його остаточна редакція (СУ РРФСР 1926 р. № 82, ст. 612). Кодекс РРФСР набрав чинності з 1 січня 1927 р. У УРСР нині чинний кодекс був прийнятий 31 травня 1926 р. (там він іменується Кодексом законів про сім''ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану)

3.Правоохоронні органи та право у 50х. роках.
Правове становище УРСР у складі ССР у середині 50 –х – середині 60 – х рр., незважаючи на прийняття ряду кодексів Верховною Радою УРСР, характеризується політичною, економічною та ідеологічною залежністю від союзного центру. В умовах абсолютної монополії КПРС на владу відбувалося зміцнення позицій партійно-радянської бюрократії.
Посилилась централізація державного механізму, судових та правоохоронних органів.
Аналіз міжнародно-правової діяльності України свідчить, що зусилля української дипломатії в цей період були спрямовані на зміцнення ділових зв’язків з усіма країнами, незалежно від їх соціального, економічного і політичного ладу.
Зміцнення командно-адміністративної системи призвело до уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. В умовах панування бюрократичної номенклатури порушувалися права і свободи громадян, придушувались вияви національної свідомості українського народу.

4.Судова система після проголошення незалежності.
Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України"). Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.
Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.
Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов''язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов''язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.


5.Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
Литовське князівство виникло в XIII ст. Набираючи потужності, воно скористалося ослабленням сусідніх земель, передусім українсько-білоруських, й почало збільшувати за їхній рахунок власні території. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь, яка після смерті Юрія-Болеслава 1340 р. перейшла під владу Любарта Гедиміновича. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна — столиці Литовського князівства — перейшли також Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов''язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Русинські бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювалися їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з''явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу.
Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Ліквідація уділів супроводжувалася посиленням втручання польських можновладців у внутрішню політику Великого князівства Литовського, утисками, яких почали зазнавати православні після Городельської унії Литви з Польщею 1413 р. Угода, підписана в замку Городло, передбачала, зокрема, призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків. Щоправда, успішна боротьба Вітовта проти ординців дозволила українцям знову вийти на береги Чорного моря (на захід від гирла Дніпра), були засновані міста Коцюбіїв (Хаджибей, Одеса), Вітовтове (Миколаїв) та ін. Це сприяло також швидшому освоєнню українських степів, економічному поступу.

Главная Страница