15,45 Білет
1. ЗЛУКА УНР І ЗУНР
З ініціативи влади ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. проводились постійні переговори між УНР і ЗУНР про об`єднання обох Українських держав, і 1 грудняу м.Фастові (під Києвом) Директорія і делегація ЗУНР уклали Передвступний договір про об`єднання. 3 січня 1919 р. Українська національна рада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, і 22 січня у Києвіна Софіївській площі на багатотисячній маніфестації була зачитана ця Ухвала і Універсал Директорії про злуку обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня Акт злуки УНР і ЗУНР було одностайно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР. Планувалось скликати парламент об`єднаної України – Установчі Збори УНР, який мав ратифікувати Акт злуки, а до того колишня ЗУНР вважалась Західною областю УНР (ЗО УНР), притому зберігаючи автономію, усі свої центральні і місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні сили, законодавство тощо.
2. Зміни в державному ладі України в першій половині 30-х років. Подальший процес формування адміністративно-командної системи.
Правовий статус України, її місце у складі союзної держави — Союзу РСР — були законодавче закріплені як в Конституції СРСР 1924 р., так і в Конституції УСРР 1929 p. Проте подальший процес формування командно-адміністративної системи управління (він розпочався ще в роки громадянської війни), основою якої стала реставрація воєнно-комуністичних методів та військових наказів, руйнував зафіксовані Конституцією УСРР 1929 p. принципи взаємовідносин між загальносоюзними і республіканськими органами, обмежував права й компетенцію державних органів УСРР. Звідси — невпинне зростання ролі центру, тобто загальносоюзних установ, і обмеження прав республіканських. Україна поступово втрачала елементи своєї суверенності. Все це позначалось на становищі як центральних, так і місцевих органів влади УСРР.
Згідно з Конституцією УСРР 1929 p. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з''їзд Рад робітничих, селянських і червоноар-мійських депутатів, якому були підпорядковані усі інші органи влади.
Всеукраїнський з''їзд Рад складався а представників місцевих і селищних Рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з''їзд обирались Всемолдавським з''їздом Рад і обласними з''їздами Рад України.
Щоб забезпечити проведення політики форсованої індустріалізації та насильницької суцільної колективізації, правляча Комуністична партія здійснила серйозну перебудову роботи місцевих органів влади.
Першочергову увагу було приділено сільським Радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Таку орієнтацію визначили рішення листопадового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б).
3. Держава і право України у перші повоєнні роки. Прийняття і введення Державного гімну УРСР. Новий прапор і герб УРСР
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина,Ізмаїльщина, тобто юридично закріплювалися кордони, встановлені в червні 1940 р.
Врегулювання територіальних питань мало для України такі наслідки:
– були остаточно встановлені та юридично закріплені кордони республіки;
– збільшилася територія УРСР;
– відбулись демографічні зміни у складі населення;
– основну частину українських земель було об''єднано в кордонах однієї держави.
Об''єднання українських земель, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР і Державний гімн. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, в нижня – мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним п’ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР.
4. Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.
Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.
Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід''ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».
Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.
Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов''язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв''язку з аварією на ЧАЕС.
Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.
5. Правове становище селян у XIV – XVI ст
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:
1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.
2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).
3. Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об´єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов´язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам залишати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.
Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров´я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 pp. — повстання під проводом селянина Мухи).
Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

Главная Страница