9, 39 Білет
1. Брестський мир і Україна. Квітневий переворот 1918 р. в Україні.
Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.
Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з''їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, щовходили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир''я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.
Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому непоширюється на Україну. Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький.
В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв''язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками ЦентральноїРади, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов''язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.
Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності". Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов''язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м''яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідoмила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.
Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умовиїї окупації значними силами.
Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред''явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.
Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше — Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.
Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.
Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з''їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, щовходили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир''я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.
Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому непоширюється на Україну. Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький.
В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв''язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками ЦентральноїРади, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов''язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.
Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності". Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов''язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м''яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.
Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умовиїї окупації значними силами.
Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред''явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.
Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше — Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.
2. Цивільно-процесуальний та Адміністративний кодекс УРСР (20-ті рр.).
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (Задачами гражданского судопроизводства являются справедливое, непредубежденное и своевременное рассмотрение и решение гражданских дел с целью защиты нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав, свобод или интересов физический лиц, прав и интересов юридических лиц, интересов государства).
Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ (Общие положения).
Розділ II. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ (Приказное производство).
Розділ III. ПОЗОВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ (Исковое производство).
Розділ IV. ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ (Отдельное производство).

3. Організація і діяльність органів народної влади в Закарпатті (1944-1945 рр.).

Перша половина ХХ століття стала для Закарпаття періодом, протягом якого в основної частини населення регіону, що іменувала себе русинами, сформувалось переконання власної національної ідентичності з українським народом. Разом з тим міжнародно-політична ситуація, що склалася після завершення Першої світової війни, не дозволила реалізувати ці плани і призвела до включення Закарпаття (Підкарпатської Русі) до складу Чехословацької республіки на правах «якнайширшого самоуправління».
Однак протягом 20 років уряд ЧСР так і не надав реального автономного статусу, передбаченого відповідними юридичними актами, цій частині республіки. Це, у свою чергу, рівно як і перебування Закарпаття з 1939 по 1944 рр. у складі Угорської фашистської держави, сприяло не тільки збереженню, але й посиленню прагнень місцевого населення, спрямованих на возз’єднання з «братами-українцями по той бік Карпат».
У жовтні 1944 р., на заключному етапі Другої світової війни невеликий карпатський регіон, що згідно з урядовими угорськими документами носив назву «приєднані Карпатські території», був звільнений Радянською Армією від угорської окупації і об’єктивно опинився в центрі уваги країн, які намагались контролювати цю територію. Такими країнами стали Чехословацька республіка, що прагнула відновити тут своє управління і в такий спосіб забезпечити довоєнний статус впливової центрально-європейської держави, а також Радянський Союз, який шляхом приєднання цієї території прагнув створити певний плацдарм для поширення власного впливу в Центральній та Західній Європі. Разом з тим першочергова необхідність переможного завершення війни, що об’єднувала зокрема й ці країни, відвела на задній план їх територіальні змагання і створила певну державну невизначеність статусу Закарпаття.
В умовах такої невизначеності та певного вакууму державної влади основну роль взяли на себе внутрішні чинники, представлені рядом політичних сил проукраїнського (тобто в тих умовах – прорадянського) спрямування. Взявши на себе управлінські повноваження, вони розпочинають власне державотворення, виявом якого стало територіально-політичне утворення перехідного періоду, що увійшло в історію державно-правового будівництва під назвою «Закарпатська Україна».
Водночас у самому регіоні значного поширення набули ідеї щодо возз’єднання з іншими українськими територіями, які за підтримки радянських військових органів та місцевих комуністів набрали реального вияву. Ці ідеї, основою яких було багаторічне бажання основної маси населення «возз’єднатись зі своїми братами по той бік Карпат», фактично створили ідеологічні засади процесу, спрямованого на реалізацією плану возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
В умовах, коли територія Закарпаття перебувала під фактичним контролем радянських військ, що підтримували лідерів Закарпатської України та їх прагнення до возз’єднання з УРСР, Чехословацький уряд не мав реальних важелів для відновлення свого управління на цій території і змушений був визнати факт утворення Закарпатської України, а пізніше і юридично відмовитись від цього регіону

4. Проголошення Української незалежної держави.
«Суверенізація» союзних республік поставила під загрозу саме існування Радянського Союзу. Відповідно до рішень IV з''їзду народних депутатів у березні 1991 р. відбувся референдум про долю Союзу як оновленої федерації. Одночасно із загальносоюзним референдумом проводилось опитування громадян України щодо майбутнього унітарної держави; Головою Верховної Ради Л. Кравчуком було запропоновано внести до бюлетенів додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
Упродовж травня — липня 1991 р. український парламент зробив чергові кроки до незалежності. У травні 1991 р. на розгляд Верховної Ради було подано концепцію нової Конституції України, що передбачала побудову президентської республіки з двопалатним парламентом. На початку червня 1991 р. набрала чинності постанова Верховної Ради «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки», а 5 липня український парламент прийняв закон про заснування поста Президента УРСР.
Тим часом у квітні 1991 р. з ініціативи Президента СРСР М. Горбачова у Ново-Огарьово, що під Москвою, проходили переговори керівників дев''яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан і Азербайджан) про зміст нового союзного договору — так званий «ново-огарьовський процес». Підписання договору планувалося на вересень — жовтень 1991 р. на з''їзді народних депутатів СРСР. Його підписання було зірване консервативними силами, які наприкінці літа спробували силовими методами повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19—21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем''єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та інші. Зустрівши опір широких верств населення країни, путч провалився.
24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України, яка розглядала питання про політичну ситуацію в республіці, було прийнято Акт проголошення незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів. Президія Верховної Ради за короткий період прийняла низку надзвичайно важливих документів. 30 серпня український парламент ухвалив Указ про заборону діяльності Компартії України, про департизацію державних органів, установ та організацій. На початку вересня було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого прапора, що започаткувало процес відмови нової держави від радянської символіки. 9 вересня 1991 року було оголошено про запровадження обігу купонів багаторазового використання, що на практиці означало поступовий вихід України з рубльової зони. Передумовою для перетворення України із союзної республіки на самостійну державу слугували прийняті того ж року закони «Про громадянство України» (від 8 жовтня) та «Про державний кордон» (7 листопада).
Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив бажання громадян жити у вільній, самостійній Україні. Акт дістав схвалення понад 90% громадян, які брали участь у референдумі. Того ж дня відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, передвиборна програма якого складалася із п''яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.
8 грудня 1991 р. президенти Росії, Білорусії та України, зібравшись у Біловезькій Пущі (Білорусія), прийняли документ, який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік. За таких умов М. Горбачову не залишалось нічого іншого, як скласти повноваження Президента СРСР у зв''язку зі зникненням самої держави.

5. Причини феодальної роздрібненості. Підвищення економічного і політичного значення міських феодальних центрів.
Причини феодальної роздробленості:
1. Перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарство – на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах та об’єднуванні земель.
2. Воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вищі за державні, влада великого княза стала зайвою
3. Виникнення нових міст, як економічно і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом.
4. Зміна торговельних шляхів, у зв’язку з пануванням у степу кочових племен, Київ залишився поза основними торговими шляхами
5. Різнеий етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів, росіян
6. закономірний етап розвитку середньовічного суспільства
7. перехіхід від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства.
У XII - XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (община) був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його багаточисельних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя.
З розвитком феодальних відносин пов''язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Бояри були власниками великих вотчин. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування.
Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами - нащадками родоплемінної знаті. Відома частина представників як однієї, так і іншої групи боярства знаходилася на службі у князя. Великого значення не тільки в ідеологічній, айв економічній сфері життя, почало набувати духовенство. Церковні землеволодіння за своїми розмірами не поступалися боярським вотчинам. Церква і монастирі, подібно до феодалів, захоплювали общинні землі.
В період панування вотчинного господарства помітного значення набуває помісне або умовне землеволодіння. Князі, бояри, монастирі все частіше запрошували до себе на військову службу різноманітний люд: молодших князівських і боярських дітей, феодалів, що розорилися. За несення служби землевласники наділяли їх ділянками землі - "помістями" - в умовне володіння, тобто на період несення служби. Із такої категорії людей формувався певний прошарок "служилих людей", які по відношенню до селян набували таких же прав, як і феодали.
Зазвичай феодали направляли служилих людей в свої віддалені землі управляючими, організаторами виробництва і за це були змушені надавати їм частину свого володіння у формі помістя на певних умовах. Пізніше феодали стали надавати служилим людям, як у винагороду, право збирати з селян податок ("корми"), що приводило до посилення економічної залежності населення. Служилі люди складали так званий "двір" князів і бояр.

Главная Страница