8, 38 Білет
1. Універсали Центральної Ради та їх зміст.
Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної.
I Універсал( 10 червня 1917) — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.
II Універсал(3 липня 1917) — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов''язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
III Універсал (7 листопада 1917) — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв''язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
IV Універсал(9 січня 1918) — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердивзакон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
2. Кримінальне законодавство і Кримінальний кодекс УРСР. Основні риси кримінального права (20-ті рр.).
Криміна́льний ко́декс УРСР— єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано кримінально-правові норми, що діяли на території УРСР. Кодекс було прийнято Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 року і введено в дію з 1 квітня 1961 року. Розроблений відповідно до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Кодекс поділяється на дві частини — загальну і особливу. КК УРСР включає 16 глав, що містять 308 статей. Загальна частина складається із п''яти глав. У загальній частині КК УРСР визначаються завдання цього кодексу, встановлюються підстави відповідальності кримінальної, межі чинності кодексу, закріплюються поняття злочину, покарання тощо.
Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань,шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв''язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об''єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 p.
Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 p. раніш прийнятого в кримінальному законодавстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покарання". Закон від 8 серпня 1936 p. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув''язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув''язнення.
Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 p. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.
До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяльність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок".
Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законодавчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі загальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 p., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, передбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кримінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було видано, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами і указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуально або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі кримінально-правові акти, видані в період 1937—1941 pp., можна поділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки.
4.Діяльність Верховної Ради України. «Декларація Верховної Ради України 16 липня 1990 р.»
До повноважень і завдань ВРУ належать: 1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом ХІІІ цієї Конституції; 2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції; 3) прийняття законів; 4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; 5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; 6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища; 7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією; 8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; 9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, затвердження рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; 10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої статтею 111 цієї Конституції; 11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, 12 ) надання згоди на призначення Президентом України Прем''єр-міністра України; 13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції; 14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також отримання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; 15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією, 16 ) призначення на посаду та звільнення з посади Голови та інших членів Рахункової палати; 17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні; 18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; 19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України; 20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; 21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; 22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.
У своїй діяльності Верховна Рада Україна керується Конституцією України, Законами України; Законом про вибори народних депутатів, а також міжнародними Актами.
Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Голова Верховної Ради України (Стаття 88 Конституції України):
• проводить засідання Верховної Ради України;
• організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
• підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
• представляє Верховну Раду України у взаємовідносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
• організовує роботу апарату Верховної Ради України;
• проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради.
Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови.
Роботу Голови Верховної Ради України та його заступників забезпечують відповідні секретаріати.
Декларацiю про державний суверенiтет України було ухвалено Верховною Радою Української РСР в обставинах, пов’язаних iз курсом ЦК КПРС, очолюваного Михайлом Горбачовим, на перебудову та гласнiсть та з наростанням українського нацiонально-визвольного руху, що мав давнє корiння й охоплював сфери культурного, полiтичного, релiгiйного життя народу.
Вибори до Верховної Ради УРСР та мiсцевих рад народних депутатiв у березнi 1990 р., вiдзначалися значною активнiстю виборцiв. Цi вибори вiдбувалися за умов розширення гласности, внаслiдок чого суспiльство одержало значну iнформацiю про злочини сталiнської, а потiм – i ленiнської доби, про реальне становище в СРСР в царинi матерiального добробуту, охорони здоров’я, культури, екологiї, про привiлеї партапарату. Для України особливе значення мала викривальна iнформацiя про злочинну полiтику комунiстичного режиму, що спричинила Чорнобильську катастрофу та про поведiнку владної верхiвки в день цiєї катастрофи (26 квiтня 1986 р.) та пiсля неї.
5. Значення Київської Русі у світовій історії.
Киевская Русь была мощным средневековым государством. Она
имела наибольшую территорию в тогдашней Европе, её границы простирались от Ладоги и Белого моря до Чёрного моря и от Карпат до Оки и верховьев Волги. Количество населения достигало 5 млн чел. Каждый седьмой житель Руси проживал в городском поселении. Всего же в стране было 240 городов и посёлков. Крупнейший город — Киев насчитывал 50 тыс. жителей и превосходил Лондон и Париж вместе взятые.
Киевская Русь сыграла большую роль в истории восточнославянских народов. Образование этого государства способствовало их экономическому, политическому и культурному развитию.
Русичи создали богатую духовную и материальную культуру. Былины, песни, легенды, летописи, величественные соборы, мозаики и фрески храмов, книжные миниатюры, иконы и многое другое — неувядающие культурные достижения этого народа. Они стали основанием национальной украинской культуры, лучшие из них вошли в сокровищницу мировой культуры.
Одной из острейших в исторической науке остаётся проблема исторического наследия Киевской Руси. По мнению современных украинских историков, есть все основания относить Киевскую Русь прежде всего к истории Украины. Центром Киевского государства была территория, включавшая современные украинские земли. Название “Русь” прежде всего распространялось на Среднее Поднепровье. Самые выдающиеся памятники культуры создавались в Киеве и других поднепровских землях. Следовательно, Украина — бесспорная наследница Древней Руси. Вместе с тем белорусы и россияне также имеют отношение к наследию Киевской Руси, поскольку их земли входили в её состав.
Киевская Русь оставила яркий след в мировой истории. Выйдя на историческую арену военными походами, она постепенно перешла от вооружённых схваток с соседними странами к равноправному участию в политической жизни Европы и Близкого Востока. Князья Руси заключали соглашения с Византией, Германской империей, Польшей, Венгрией. Киевская Русь играла весомую роль в международных отношениях Европы:
часто её вмешательства в тот или иной конфликт было достаточно, чтобы погасить его. Военное могущество Руси стало щитом, о который разбивались многочисленные орды степных кочевых племён — печенегов, торков, половцев, которые вторгались с востока в Приазовье и Причерноморье и намеревались двигаться дальше на запад.
Высокий международный авторитет и военная мощь Киевской Руси сочетались с высоким уровнем экономического развития. Развитыми к тому времени были земледелие, скотоводчество, ремёсла, промыслы. Купцы-русичи были известны чуть ли не во всём тогдашнем мире.
Киевская Русь установила торговые, политические, культурные связи со многими европейскими странами: Болгарией, Чехией, Польшей, Венгрией, Византией, Норвегией, Швецией, Францией, Англией. Поддерживала отношения со странами- Кавказа и Закавказья, а также с арабским Востоком. Князья Руси имели широкие династические связи с византийским и европейскими дворами. Часто инициаторами этих связей выступали правители европейских государств, искавшие союза с мощной Русью. В “Слове о законе и благодати” его автор митрополит Иларион так охарактеризовал положение своего государства: “...его знают и слышат во всех концах земли.. л.
Киевская Русь прекратила существование под ударами полчищ монголо-татар. Непосредственным наследником её политических и культурных традиций стало Галиико-Волынское княжество.
 
