5, 35 Білет
1. Боротьба за національно-державне відродження України. Утворення Центральної Ради, її соціальна база і програма.
Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв’язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.
З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.).
3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.
4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".
Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.
Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.
Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.
Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі "українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія". Вона "має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое законодавство, адміністрацію
і суд".
19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.
Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з’їзду, який одержав назву "Всеукраїнський Національний Конгрес". В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, "Державне право і федеративні змагання України" (Дорошенко), "Федералізм та домагання російської демократичної республіки" (Шульгін), "Права національних меншин та їх забезпечення" (Ма-тушевський), "Про спроби створення автономного ладу на Україні" (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки;
забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.
Таким чином. Конгресом були оформлені ідеологічні та організаційні основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з другого — тієї частини пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.
Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради є рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з’явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв’язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став "Наказ Українській Центральній Раді" від 5 травня 1917 p. Він юридичне закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М.Гру-шевський визнав за можливе говорити про "Тимчасовий Український уряд".
Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). У зв’язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення.
Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 p. всеукраїнських з’їздів: військового, селянського і робітничого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціальних груп, перш за все на місцях, сприяло також утворення губернських, повітових та міських "українських рад" (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Велике значення мав і Всеукраїнський військовий з’їзд, на який з’їхало близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежала від позиції армії і флоту. З’їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдат запасу — українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького.
До літа 1917 p. http://prodam.slando.od.ua/odessa_city/3719_1.html: куплю щенка в Одессе. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом все більше загострювалися, що зумовлювалося перш за все політичною лінією загальноросійської влади.
1 червня розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас. Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В.Винничен-ком на П Військовому з’їзді. В / Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку — на "рідну справу", тобто на потреби України.
В.Винниченко назвав універсали Центральної Ради" першими виразними словами української державності", і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою.
М.Грушевський пояснював, чому було обрано саме цей термін: "Магічне слово "універсал", несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило в порядок денний спомин української державності колишньої гетьманщини".
Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж "Статуту автономної України", як вона тоді називалася.
Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але був Неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністичну політику, не міг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштовхом перетворення Центральної Ради з "національно-політичного центру" в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним, тому її постанови та накази підлягали обов’язковому виконанню українською спільнотою.
28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розумінні слова. "Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили... Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Правительство... Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду". Невипадково голова Генерального Секретаріату В.Винниченко писав про його утворення як про організацію "морально-правової влади".
3. Перебудова державного механізму на початку Великої Вітчизняної війни.
22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсь-ко-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.
Плануючи і здійснюючи агресію, німецьке командування на чолі з Гітлером ставило за мету втілення в життя віковічної мрії пангерманістів — захоплення безмежних і багатющих східних територій, часткове знищення їх населення, перетворення у рабів решти, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з так званим планом "Барбароса" війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія — зосередили 70% своїх збройних сил, з яких були утворені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій "Південь" — мала захопити Україну. Їм протистояли війська Київського та Одеського військових округів.
Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося окупувати майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного "нового порядку".
Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небезпеці. Для наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни, де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була справедливою, визвольною.
Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимчасово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової світової війни.
Першочергові завдання Радянської держави були сформульовані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".
Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.
Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою управління радянської держави.
Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і втому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності.
Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов''язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.
4. Правова система періоду перебудови (1985-1991рр.).
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла акт конституційного значення — «Декларацію про державний суверенітет України». Вона складається зі вступу та 10-ти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.
Студентам рекомендується ретельно ознайомитися з текстом цього документа.
Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 3 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу на її національне багатство та на національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.
На початку червня 1991 року парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки».
24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховна Рада прийняла історичний документ — Акт проголошення державної незалежності України.
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90, 35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.
На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народу світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Починалася нова доба української історії.
Студентам потрібно звернути увагу, що в зазначений період відбувалося реформування судової системи. Так, 20 червня 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про статус суддів в СРСР». 13 листопада 1989 р. приймаються Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. У грудні 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила цілий ряд нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду.
Істотні зміни вніс закон «Суд і арбітраж» від 27 жовтня 1989 року, приймалися нормативні акти, спрямовані на поліпшення діяльності органів прокуратури.
В цивільних відносинах слід відмітити закон «Про власність в СРСР, прийнятий в березні 1990 р. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян. Власність могла існувати в трьох її формах: власність громадян, колективна і державна власність.
Істотні зміни вносили також закони СРСР «Про підприємства в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про кооперацію в СРСР» від
6 березня 1990 р.
На підставі союзного законодавства в Україні приймаються: закони «Про власність» від 17 лютого 1991р., «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 р.
Для трудових відносин характерним у цей період було встановлення нового порядку розробки й укладення колективних договорів. Інститут трудового договору доповнився контрактною формою прийняття на роботу. Тривалість, випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін трудового договору. Серед змін у трудовому законодавстві слід назвати також скасування ряду обмежень роботи за сумісництвом, розширення пільг для жінок тощо.
В земельному праві слід назвати прийняття 28 лютого 1990 р. Верховною Радою СРСР Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю.
Кримінальне законодавство в період, що розглядається, майже не змінюється.
Таким чином, була започаткована в зазначений період правова основа для радикальних соціально-економічних перетворень наступного періоду.
5. Суспільний устрій. Формування та юридичне закріплення класу феодально залежного населення у Київській Русі.
У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князіта бояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення ;а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь Ярослав Мудрий одружився вперше з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, а вдруге – з дочкою візантійського імператора Анною; його дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а овдовівши, - короля Данії Свена Єстрідсена; дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а овдовівши, - регентшою упродовж 15 р. при неповнолітньому синові Філіппі І; дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І; сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира ІІІ; син Ізяслав одружився з німкенею.
– він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen– володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі, а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину;згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.
З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy– більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри– дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).
Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.
З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялосьна:1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі;і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники;ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви;з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.
Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством;за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність;вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процесс формування замкнутих групп населення – станів.
Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:
1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;
Главная Страница
|
