3,33 Білет
1. Діяльність Тимчасового уряду та його місцевих органів
Тимчасо́вий уряд Росії — російський уряд від лютневої революції 1917 до більшовицького перевороту 25 жовтня 1917, складений з членів конституційно-демократичної, соціалістів-революціонерів і соціал-демократичної партій.
Тимчасовий уряд намагався втримати єдність Російської імперії, перетвореної на демократичну республіку, був за продовження війни з Центральними державами, виступав проти сепаратистських прагнень неросійських народів, визнаючи їм щонайбільше культурно-національну автономію. Противниками Тимчасового уряду були більшовики, які через Ради робітничих і солдатських депутатів намагалися встановити свою владу.
Тимчасовий Уряд встановлював у всій державі, у тому числі й в Україні, обрані місцевими земськими зборами і революційними комітетами губернські (і повітові) виконавчі комітети на чолі з губернськими комісарами; до складу місцевої адміністрації в Україні обрано значне число українців.
В Україні існувало двовладдя (намагання Рад робітничих і солдатських депутатів виявити себе як третій чинник не мали успіхів). Тимчасовий Уряд очолював князь Г. Львов, згодом О. Керенський. Спершу Тимчасовій Уряд ставився негативно до домагань Української Центральної Ради щодо національно-територіальної автономії України, але після проголошення І Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР міністрами Тимчасового Уряду (О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі) прибули 11 липня 1917 до Києва для переговорів, в наслідок яких вони визнали УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України (представником України при Тимчасовом Уряді призначено П. Стебницького), а УЦР, визнаючи Тимчасовій Уряд, обіцяла не робити таємних кроків для одностороннього здійснення автономії та поповнити свій склад і Генеральний Секретаріат представниками національних меншин України.
Це домовлення оформив II Універсал УЦР. Тимчасовій Уряд, не погоджуючись зі «Статутом Вищого Управління України», що його видала Українська Центральна Рада, видав від себе «Інструкцію», якою обмежував права УЦР і Генерального Секретаріату, але й сам не дотримувався цієї «Інструкції», і робив перешкоди УЦР і Генеральному Секретаріатові в організації влади в Україні.
Після жовтневого перевороту 1917 адміністративний апарат в Україні, призначений Тимчасовим Урядом, цілковито перестав діяти і вся влада перейшла до Української Центральної Ради та її адміністрації.

2. Україна і утворення Союзу РСР.
30 грудня 1922 p. І з''їзд Рад Росії, України, Білорусі й Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб''єктам об''єднання однаковий статус. Створення СРСР ґрунтувалося на принципі імперського централізму, який реалізовувався через диктатуру правлячої компартії, поставлення вірних Москві людей на чолі республік.
Союзний договір передбачав: 1) теоретичну юрисдикцію українського радянського уряду на території республіки над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров''я та соціальним забезпеченням; 2) поділ повноважень із союзним урядом у питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції; 3) виключну компетенцію союзного уряду у зовнішніх зносинах, армії, флоті, зовнішній торгівлі, зв''язку, транспорті.
У травні ІХ Всеукраїнський з''їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження УСРР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади и управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до союзу.
Але реалізація задуму про Союз як об''єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смерті В. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного керівництва Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік І звуження їхньої суверенності.
Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, створено власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне життя дістали і представники національних меншин, які здавна компактно проживали в Україні.
Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, призводила до обмеження і так незначних прав республік, які об''єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

3. Возз’єднання Західної України з УРСР. Народні збори Західної України та їх історичні акти.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНР в Станіславі одностайно прийняла ухвалу про об''єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з''єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку". 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР.
Народні збори західної України 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов''язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині.

4. Державний лад періоду перебудови (1985-1991рр.).
Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС. По суті, перебудова виявилася типовою. Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об''єднання).
У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об''єднанням.
Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігура Щербицького стала викликати надто різку критику, і вересневий (1989 р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко.
Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.
Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.В об щем 7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування.З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого національного прапора, започатковано утвердження державної символіки.
5. Античні міста-держави на території України, їхня характеристика і значення

Починаючи з VII ст. до Н. X., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор''ї відбувається грецька колонізація, спричинена перенаселенням метрополії. Елліни-колоністи відтворювали на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання, центром якої був поліс у вигляді міста-держави. Зокрема, вони заснували міста Ольвію, Пантикапей, Феодосію, Тиру, Керкінітід, Херсонес та ін.
Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням.
У VI—III ст. до Н. X. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла й торгівля. Основним предметом грецького експорту були пшениця, риба, сіль, шкіри, хутра, мед, раби. 3 метрополії ввозили вино, керамічні вироби, прикраси, скульптури тощо. Більшість міст мали свої монетні системи.
Починаючи з III ст. до Н. X. відбувається поступовий занепад грецьких колоній, пов''язаний із загальною кризою рабовласницького господарства. Не допомогла й тимчасова стабілізація господарства, коли вони з І ст. до II. X. стали васалами Римської імперії. У III—IV ст. після II. X. майже всі античні держави Північного Причорномор''я припинили існування.
Закінчився античний період в історії України, коли центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справляли значний вплив на розвиток місцевого населення. Саме греки принесли сюди найрозвинутішу на той час культуру, під впливом якої поширювалися грамотність, розвивалися освіта, мистецтво.
Отже, на українських землях протягом тривалого часу формувалися державотворчі традиції, носіями яких були кіммерійці, скіфи, греки, сармати та деякі інші народи. Перебуваючи в тісному контакті з праслов''янами лісостепової смуги, вони впливали на економічний, політичний та культурний розвиток наших пращурів.

Главная Страница