2,32 Білет

1 Перемога лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії.
Друга в історії Росії буржуазно-демократична революція завершилася перемогою. До 1 березня революція перемогла на Петрограді та Москві, потім вона була підтримана по всій країні.
Російська революція завершилася падінням інституту монархії і приходом до керівництва країною нових соціально-політичних сил - буржуазно-демократичних та революційно-демократичних.
Буржуазно-демократична була представлено Тимчасовим урядом, його органами на місцях (громадські виконавчі комітети або комітети суспільної безпеки), місцевим самоврядуванням (міським та земським). До уряду увійшли представники кадетів і ліберальних партій октябристів. Тимчасовий уряд спирався на підтримку значних соціальних та соціально-професійних верств (інтелігенції, підприємців, студентства, офіцерства, чиновників), а також Рад.
Революційно демократична, втілювала Радами робітничих і солдатських депутатів, солдатськими комітетами в армії та на флоті, фабзавкомів, іншими місцевими демократичними організаціями. Поради не були органами державної влади, однак, володіючи підтримкою народних мас, вони здійснювали контроль за діяльністю уряду, делегуючи їм довіру, надану робітниками й солдатами керівникам Рад.
Виникнення феномену двовладдя не консолідувало, а ще більше розкололо російське суспільство. В умовах розколу політичних сил найважливіший питання про владу не отримав закінченого рішення. Визначення форми державного устрою було відкладено до Установчих зборів, терміни скликання якого не називалися.
У результаті затягування вирішення основних завдань буржуазно-демократичних перетворень відбувалося подальше поглиблення революційного процесу в послефевральскій період.
Після перемоги Лютневої революції Росія перетворилася в одну із найбільш демократичних країн Європи.У країні були проголошені політичні права і свободи (слова, зібрань, сумління, друку, спілок, маніфестацій); загальне і рівне виборче право; були скасовані станові, національні і релігійні обмеження, смертна кара, військово-польові суди, оголошена політична амністія. На легальній основі створювалися тисячі політичних, громадських, культурних товариств та обєднань, профспілок, фабрично-заводських комітетів і т.д.

2. Господарські і дипломатичні союзи УРСР з РРФСР та іншими радянськими республіками (на початку 20-х років)
Після закріплення радянської влади в Україні, її столицею до середини березня 1919 р. був Харків. До складу УРСР якийсь час входили Білгородський і Грайворонський повіти дореволюційної Курської губернії. 31 січня 1919 РНК УСРР приймає постанову про утворення Донецької губернії в складі двох повітів — Бахмутського та Слов''яносербського. У чернетці постанови обмовлялося, що український уряд не претендує на Донську область РРФСР. 25 лютого 1919 розглядалося питання про кордони між РРФСР і УРСР. Основним рішенням було зберегти дореволюційні кордони між губерніями в якості кордонів між республіками, але 4 північні повіти Чернігівської губернії були передані РРФСР, яка включила їх до складу Гомельської губернії — першої нової губернії, яку створило радянське керівництво.
15 березня 1920 РРФСР передала УРСР станиці Гундорівську, Кам''янську, Калітвянську, Усть-Белокалітвянську, волость Карбово-Обріську Донецького округу, ст. Володимирську, Олександрівську Черкаського округу і далі по лінії ст. Козачі Лагері, Мало-Несветайская, Нижньо-Крепінська, Таганрог (разом з округом). У серпні 1924 року частина Шахтинського і Таганрозького округів Донецької губернії Української РСР були повернені до складу РРФСР.
У 1925–1926 рр. продовжилося збільшення території України: 16 жовтня 1925 РРФСР передає частину Курської губернії (територія Путивльського повіту (без Крупецкой волості), Кренічанську волость Грайворонського повіту, 2 неповні волості Грайворонського та Бєлгородського повітів); 1 квітня 1926 добавлена Семенівська волость Новозибківського повіту Брянської губернії; Троїцька волость Валуйського повіту Воронезької губернії.

3. Державність західної України в 20-30 рр. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР.
Проблеми української державності за кордоном. 2 січня 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об''єднання (злуку) двох українських республіку однак воєнні дії призвели до того, що під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Полісся, Посяння, Лемківщина. У Остаточному об''єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада в Парижі 25 червня 1919 р. постановила "уповноваженим силам Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч".
Ще раніше, у листопаді 1918 p., Північна Буковина була окупована румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. — чеськими. Розпочалась полонізація Галичини.
Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової економічної кризи (1929—1933 pp.) безробіття на західноукраїнсь¬ких землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування націо¬нально-визвольного руху.
Соціальне гноблення, національна та політична дискриміна¬ція українського населення викликали рішучий опір. У національ¬но-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різноманітні політичні сили, що відстоювали інтереси різних соці¬альних груп. В 30-х роках обстановка різко змінилася. Встановлення тота¬літарної системи СРСР, її злочини проти українського народу у вигляді насильницької колективізації, голодомору 1932—1933 pp., численних політичних процесів внесли істотні корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях.
Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були домі¬нуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна біль¬шість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась перш за все
У більш сприятливому становищі перебували українці Закар¬паття.. В 1919 p. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Республіки, у 1928 p. стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію.

Приєднання Західної України, частини Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР.
23 серпня 1939 p. був підписаний радянсько-німе¬цький пакт про ненапад.
1 вересня 1939 p. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв''язавши другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 p. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину.
Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулись з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Захід¬ної України до складу СРСР і УРСР. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастир¬ських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості.
11 листопада 1939 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалі¬стичних Республік із з''єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.
5 листопада 1939 p. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила "прийняти Західну Україну до складу Української Радян¬ської Соціалістичної Республіки і возз''єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі".
2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників Бессарабії та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було також схвалено закон про включення Півні¬чної Буковини і трьох повітів Бессарабії — Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського до УРСР.
Включення у 1939—1940 pp. споконвічних українських земель — Західної України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів Бессарабії до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з''єдна¬лися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею "злуки" було втілено в життя.

4. Зміст і основні положення Конституції УРСР 1978р
Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 квітня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік».
Основні положення містили що:
1.Україна є загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Вся влада в Україні належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів.

2.Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного органу і службової особи за доручену справу, обов''язковості рішень вищестоящих органів для нижче стоячих згідно з розподілом їх повноважень.
3.Держава Україна, всі її органи діють на основі законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Державні і громадські організації, службові особи зобов''язані додержувати Конституції і законів України.
Вперше було внесено статті, за якими Компартія СРСР визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

5. Періодизація і основні джерела вивчення курсу історії держави і права України
В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності. Нам пропонуєься така періодизація:
1. Стародавня історія — до VI ст.
2. Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава,
3. Русько-Литовське князівство. VII—XV ст.
4. Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст.
5. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст.
6. Українська революція. 1917—1921 рр.
7. Радянська Україна. 1921-1991.
8. Україна незалежна. 1991-1999.
Розрізняють п''ять типів історичних джерел:
1) речові — пам''ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди; ...
2) етнографічні — пам''ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів''я, приказки та ін.;
5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2) оповідні пам''ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Главная Страница