У багатовіковій історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи: а) спадкування за jus civile; б) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператорськими законами; г) спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»).

1. Hereditas (спадкування за jus civile) — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави familii залишати його майно тій самій familii, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту.

У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з''явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманциповані діти. Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і когнати.

Другу чергу становилили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали когнатські родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв''язки все більше вра-ховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов''язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов''язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов''язкової частки. Практика центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов''язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус-консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.

4. Спадкування у «праві Юстиніана». Тут варто нагадати, що «право Юстиніана» не є власне римським правом. Разом з тим, система спадкування, яку часто вважають суто «римською», була сформована саме у ту добу. Тому далі викладаються відповідні положення спадкового права «за Юстиніаном». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п''ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.

Скажи спасибо Сивчику, если дочитал до этого места : )

Главная Страница