Припинення зобов’язання
Виконання (solutio). Як у сучасному праві, так і в старо-
давньому римському зобов’язання були спрямовані на досягнення сторонами певного, корисного для них результату, а отже, були тимчасовими. Найпоширенішим способом припинення зобов’язань було його виконання. Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Після цього зобов’язання втрачало інтерес для контрагентів і припинялося (див. детальніше п. 1 теми 12).
Заміна виконання (datio in solutum). Заміною виконання рим¬ляни вважали правовідносини, в силу яких боржник зі згоди кредитора не виконував того, що зобов’язувався, а вчинював іншу дію, яка, тим не менше, мала значення для останнього. В силу такого виконання зобов’язання припинялося. Однак, не можна сказати, що наведене правило відзначалося спільністю думок римських правових шкіл — воно було спірним. На потвердження наведено вислів Гая: «Зобов’язання переважно припиняється виконанням того, що було об’єктом боргу. Звідси виникає питання, якщо хто-небудь за згодою кредитора виконає одне замість іншого, чи звільняється він в силу самого права, як вважали наші вчителі, чи залишається зобов’язаним і повинен захищатися проти позову кредитора запереченням
про злий умисел, як вважали автори супротивної школи?». (Gai. 3.168).
При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У тому разі, коли боржник не може віддати певну грошову суму бор¬гу, він був зобов’язаний передати кредиторові своє майно за справж¬ньою ціною як виконане зобов’язання. Однак, така заміна виконання була можлива лише в тому разі, якщо боржник намагався, але не спромігся продати своє майно, щоб отримати необхідну суму.
Прощення боргу. Прощенням боргу визнавали відмову кредитора від свого права вимоги за зобов’язанням і звільнення боржника від виконання. Прощення боргу могло відбутися внаслідок різноманітних причин виключно з волі кредитора. Римське право знало дві форми прощення боргу: pactum de non petendo та transactio.
В першому випадку сторони домовлялися про відмову від стяг¬нення за зобов’язанням без будь-яких додаткових умов. Trans¬actio (мирова угода) передбачала домовленість сторін про різноманітні взаємні поступки. Часто мирову угоду сторони укладали тоді, коли не могли довести своєї правоти в суді (quasi de re dubia et lite incerta neque finita — D. 2.5.1). Невизначеність результату та затягування розгляду справи в суді загрожувала сторонам збитками. Водночас мирова угода дозволяла їм взаємовигідно вирішити справу. Хоча, як правило, кредитор лише частково задовольняв свої вимоги.

Скажи спасибо Сивчику : )

Главная Страница