Виконання зобов’язань
та відповідальність за невиконання
або неналежне їх виконання
Виконання зобов’язань. Виконання зобов’язання передбачало здійснення боржником певних передбачених дій на користь кредитора. Кредитор, своєю чергою, повинен був прийняти ці дії. У разі безпідставної відмови кредитора прийняти виконання зобо¬в’язання, боржник отримував право вимагати припинення зобо¬в’язання, що призводило до його звільнення від виконання, а зобо¬в’язання вважалося формально вико¬наним. Звичайно, випадки, коли виконання зобов’язань не приймалося, не досить часто зустрічалися в римському су¬спіль¬стві, а тому для звільнення боржника від кредитора законо¬давство передбачало низку вимог:
1. Виконання зобов’язання або платіж за зобов’язанням повинна була здійснювати особа, спроможна розпоряджатися своїм майном. Римське право передбачало необхідність виконання зобов’язання боржником особисто лише тоді, коли це зобов’язання мало особистий характер — in faciendo (наприклад, ніхто, крім боржника, не мав певних здібностей і ніхто не міг виконати це зобов’язання за нього). У всіх інших випадках зобов’язання могло бути виконане третьою особою, а також на користь третьої особи, якщо вона була визначена кредитором за договором поруки (procurator);
2. Виконання повинно бути повним. Кредитор мав право не приймати часткового виконання. Єдиним винятком була ситуація, коли боржник відповідав перед кредитором тільки в межах певної частки боргу. Так, наприклад, за спільного подільного зобов’язання. У разі недостатності майна у боржника, за згодою кредитора, він міг замість предмета зобов’язання надати що-небудь інше. Це називалося datio in solutum — надання замість платежу чи заміна виконання. В період Юстиніана, зважаючи на аграрну кризу, було дозволено погашати грошові борги без згоди кредитора через передачу йому земельних ділянок, еквівалентних боргу;
3. Виконання повинне було здійснено особі, здатній його прийняти. До таких осіб належали: кредитор (якщо його не визнали таким, що не може розпоряджатися своїм майном), його законний представник, повірений або ж особа, що спеціально вказана в договорі для прийняття зобов’язання;
4. Виконання повинно здійснюватися в належному місці (locus solutionis). Місцем виконання, зазвичай, визнавалося таке, де можна було подати позов за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, найчастіше це було або місце проживання боржника, або (за побажанням сторін) місто Рим;
5. Зобов’язання повинно бути виконаним в строк, передбачений договором або той, що випливає із суті зобов’язання та обставин його укладення. Так, наприклад, аби продати товар, що знаходився в іншому місті, боржник мав час, необхідний для
його доставки. Якщо строк виконання зобов’язання не обумовлювався ні договором, ні його суттю, ні обставинами укладення, ні законом, то зобов’язання треба було виконувати негайно (D. 50.17.14).
Зобов’язання могло бути виконане достроково, якщо таке виконання не порушувало інтересів кредитора. Так, якщо йшлося про дострокове повернення боргу, кредитор навряд чи противився б цьому, а в разі дострокового повернення речі, взятої у платне користування у кредитора, він міг заперечувати, позаяк таким чином втратив би частину доходу.
Прострочення виконання (mora). Стародавнє римське приватне право знало два види прострочення виконання: прострочення боржника (mora debendi) і прострочення кредитора (mora accipiendi).
Прострочення боржника наступало тоді, коли зобов’язання треба було виконати у належний строк, а боржник з певних причин цього не зробив. Отож, якщо внаслідок прострочення боржника зобов’язання втрачало інтерес для кредитора, таке прострочення означало повне невиконання.
Юридично боржник міг визнаватися таким, що прострочив у випадку несвоєчасного виконання договору. Але не всі договори в римському праві обмежувалися чіткими термінами виконання. Тому кредитор, який хотів прийняти виконання за договором з невизначеною датою, застовував процедуру особливого нагадування з вимогою виконати договір (interpellatio). Interpellatio не вимагалося при зобов’язаннях з визначеним строком дії (боржник визнавався таким, що прострочив після настання певної дати) та зобов’язаннях ex delicto, що має особливе значення для витребування краденої речі. Злодій визнавався таким, що про¬строчив автоматично (D. 13.1.8.1).
Прострочення боржника мало для нього низку негативних наслідків. Так, mora debendi мало своїм наслідком perpetuatio ob-ligationis. Тобто, борг ставав постійним, і з цього моменту боржник відповідав за загибель або пошкодження речі, незалежно від причини, навіть у результаті дії непереборної сили (D. 30.47.6; 45.1.82.1). Крім того, кредитор мав право вимагати повного відшкодування збитків та шкоди, які виникали внаслідок невиконання зобов’язання. Постійність боргу означала, що навіть якщо річ, що не була передана вчасно, загине, її все одно мусять передати (грошима). Про такий підхід свідчить норма, яка зазначає, що раб повинен бути переданий і «мертвим» (так ніби він був живим, D. 45.1.82.1), тобто за нього треба було сплатити відпо-
відну суму грошей.
Іншим негативним наслідком прострочення був обов’язок боржника у разі збільшення вартості предмета договору сплатити більшу суму, аніж передбачалася договором, а в разі зменшення вартості сума належна з боржника, що прострочив, залишалася на рівні, встановленому договором (не зменшувалася). Найвищу ціну речі (що склалася за період між виникненням прострочення та присудженням) сплачував злодій. Для інших боржників сума боргу зростала до найвищої ціни речі в певний період лише тоді, коли кредитор доводив, що продав би річ саме в той час, коли ціна на неї була найвищою.
За прострочення з боржника стягували відповідні проценти.
Прострочення припинялося, якщо боржник сплачував кредитору всю суму боргу (в тому числі відшкодовував збитки та сплачував проценти). Цю процедуру називали purgatio morae (очистити прострочення). Такі ж наслідки стосувалися і випадків, коли сторони домовлялися про продовження договірних правовідносин. Кредитор не міг відмовитися від purgatio morae, позаяк його самого могли визнати таким, що прострочив.
Прострочення кредитора наставало у разі неприйняття ним без поважних причин виконання зобов’язання, запропонованого боржником. Наслідком такого прострочення був перерозподіл ризиків. У разі загибелі речі, після настання прострочення кредитора, боржника звільняли від обов’язку надавати її. Це стосувалося і родових речей, адже вважалося, що річ, яка доставлена до кредитора і підлягала передачі йому, втрачала свої родові якості.
Метою встановлення прострочення кредитора було послаблення відповідальності боржника: якщо до прострочення він відповідав би навіть за легку необережність, то з моменту прострочення — тільки за умисел або грубу необережність. З цього часу припинялося нарахування процентів, якщо воно було встановлене для боржника. Крім того боржнику дозволялося здати предмет зобов’язання до храму або суду з тим, щоб надалі не опікуватися ним.
Неможливість виконання та відповідальність за неї боржника. Неможливість виконання зобов’язання могла наставати з вини сторін або без такої. У разі неможливості виконання без вини боржника, він звільнявся від відповідальності. Відсутність вини обґрунтовували дією непереборної сили (vis maior), тобто наявністю об’єктивних чинників. Наприклад, випадковою вважа¬лася загибель речі внаслідок землетрусу, повені тощо. В такому разі необхідно було визначити особу, що несе ризик загибелі речі. Римляни зазначали, що «res perit domino» (річ гине на шкоду власникові). Обставини непереборної сили могли звільняти від виконання тільки тих зобов’язань, об’єктом яких були речі, що загинули. Якщо йшлося про родові або грошові зобов’язання, неможливість виконання виключалася.
Коли ж неможливість виконання наставала з вини боржника, він ніс відповідальність. Форми відповідальності в різні періоди були неоднаковими. На раніших етапах існування римського суспільства відповідальність мала особистий характер (покарання було спрямоване саме на особу боржника) та застосовувалася кредитором. Він міг прив’язати боржника кайданами, продати його в рабство тощо. Таке становище існувало до IV ст. до н. е. Його пом’якшив закон Петелія, який встановив, що стягнення треба накладати не на особу, а на майно боржника, яке, своєю чергою, було гарантією належного виконання зобов’язання.
Підставою для притягнення боржника до відповідальності в Стародавньому Римі була вина. Римляни розрізняли два види вини. Найтяжчою була вина, основою якої був умисел (dolus). Іншою формою визнавалася вина у формі необережності (culpa). Необережність, своєю чергою, також поділялася на види: груба необережність (culpa lata) і легка необережність (culpa levis). Різновиди необережності визначали так. Грубою визнавали таку, за якої людина не розуміє того, що має розуміти будь-яка пересічна особа (non intellegere quod omnes intellegunt D. 50.16.213.2). Легка — це поведінка, якої не допустив би гарний хазяїн (bonus paterfamilias, diligentissimus, D. 19.2.25.7).
Боржник відповідав за dolus, якщо неможливість виконання наставала в результаті його умисних дій. Наприклад, він свідомо знищив або пошкодив річ, яку взяв у тимчасове користування.
Притягуючи до відповідальності за culpa, римляни вра-ховували міру дбання про майно (diligentia) або наявність необхідної професійної підготовки для здійснення певної діяльності (D. 19.2.9.5). Боржник має передбачати негативні наслідки своїх дій, і якщо він поводиться як нормальний хазяїн, а шкода все ж таки виникає, він не несе відповідальності за необережність. Із сказаного випливає висновок, що римляни, визначаючи ступінь необережності, послуговувалися не конкретними нормами, а так званими абстрактними критеріями — нормальний хазяїн, поганий хазяїн.
Однак, були й такі види правовідносин, коли йшлося не про абстрактну необережну вину (culpa in abstracto), а про необереж¬ну вину за конкретними критеріями (culpa in concreto). Саме така могла виникати тоді, коли правовідносини вимагали від суб’єкта ставлення до майна не просто як нормального хазяїна (будь-якого середньостатистичного), а такого, ніби це майно є його власністю. Наприклад, за договором товариства кожен з товаришів був зобов’язаний дбати про спільне майно так, як він дбав би про свою власність (diligentia quam suis rebus adhidere solet, D. 17.2.7.2).
Якщо боржник все-таки дбав про майно, а шкода настала, то римляни говорили про випадок (casus). За випадок боржник відповідальності не ніс. Тобто всі витрати за випадково за-
гибле майно відшкодовував його власник, позаяк ні до кого не міг пред’явити позов. Єдиним винятком з цього правила була можливість підвищеної відповідальності, встановленої преторським едиктом для хазяїв трактирів, постоялих дворів, кораблів за речі, прийняті на зберігання од відвідувачів та пасажирів.

ха-ха, заценил картинку : D

Главная Страница