Сторони в зобов’язанні
Особистий характер зобов’язань. Зобов’язання, як його розуміли римські юристи, завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, його розглядали, як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Ніхто інший не мав права втручатися в зобов’язання зі своїми інтересами. Більш того, зобов’язання не могли укладати на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні.
Третя особа також не мала права на позов, бо не брала участі в укладенні договору, а тому її волю у відносинах між сторонами не враховували. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір, укладений на користь третьої особи, міг отримати юридичної сили та захисту тільки тоді, коли разом з нею у виконанні не менше зацікавлений був кредитор і якщо ці інтереси збігалися з інтересами третьої особи.
З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися тільки на осіб, що уклали зобов’язання, його не можна було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, позаяк виконувати його не буде.
Ставлення до зобов’язання як лише до особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, мусили його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і з боку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.
З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшенням кількості зобов’язань такий стан речей став істотно зменшувати можливості торговельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися — було дозволене, щоправда обмежене, представництво; на законодавчому рівні визнали можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і з боку боржника.
Заміна осіб в зобов’язанні. Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків у зобов’язанні. Такий стан обумовлював сімейний характер власності. Вважалося, що власність належить не конкретному домовладиці, а всій сім’ї, а тому у разі укладення угоди щодо цього майна виконувати її повинна сім’я, яку уособлював домовладика. З огляду на це, всі підвладні після смерті домовладики успадковували його майно, в тому числі й обов’язки по зобов’язаннях, причому їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося, адже всі вони були співвласниками однієї загальної власності, але не могли заявити про свої права, бо від їхнього імені виступав домовладика.
Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet, D. 41.1.34).
Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася цілком неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація — це заміна сторін через скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було наново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а в разі забезпечення зобов’язання заставою чи по-ручительством, треба було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язан-
ня на тих само умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.
Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. У римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особли-
вістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином,
у разі задоволення позову представник позивача отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім звітуючи, представник в порядку передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у разі стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування цієї суми.
Цей механізм заклав основи для зародження нового інституту римського права — цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступ¬ка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент), призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником у суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити стягнуте за позовом собі. Таким чином, представник міг отримувати з відповідача-боржника весь борг, але кредиторові його не повертати. Так досягався той самий результат, що й за класичної уступки права вимоги.
Але, разом з тим, механізм цесії мав і певні вади, позаяк не був розроблений для певних правовідносин, а просто пристосований до них. Так, договір поруки, що його укладали цедент та цесіонарій (mandatum agendi), міг бути будь-коли скасований цедентом в односторонньому порядку. Тобто, якщо кредитор змінював своє рішення, цесію визнавали такою, що не відбулася. Крім того, цесія припинялася із смертю цедента, адже водночас зникало і представництво. Разом з тим, боржник міг сплатити борг не через представника, а безпосередньо кредитору, а той, своєю чергою, міг відмовити представнику. Безпосередній платіж вважався дійсним і припиняв зобов’язання.
Таким чином, цесіонарій міг бути цілком спокійним тільки тоді, коли отримував все від боржника і сума боргу перейшла до його власності.
Для врегулювання названої ситуації в період принципату поширилася практика повідомляти боржника про здійснення цесії (denuntiatio). За такого становища боржник уже захищався від можливого позову з боку кредитора і сплата боргу ним безпосередньо кредитору виключалася. Становлення інституту цесії завершилося при імператорі Олександрі Севері — виконання боргу на користь кредитора (цедента) не погашало зобов’язання боржника перед представником (цесіонарієм). Крім того, у разі смерті цедента або його відмови від представництва, цесіонарій отримував самостійний позов. Суть його така сама, що й у цедентаз тією особливістю, що до формули позову вводилася фікція (цесіонарія визнавали нібито спадкоємцем цедента).
Але, як у сучасному праві, правові норми стародавнього Риму містили певні обмеження щодо здійснення цесії. Так, не могли передаватися особисті права, також права, з приводу яких уже подано позов, тощо.
Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий само принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав, його реалізовували застарілим способом — за допомогою новації. Тобто розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.
Зобов’язання з множинністю сторін. Досить часто виникали зобов’язання, в яких на стороні кредитора або на стороні боржника могло виступати кілька осіб. Так, особи, що спільно здійснили крадіжку, одночасно ставали боржниками власника майна, або ж особи, що одночасно висунули однорідні вимоги до певної особи, були його кредиторами. Такі зобов’язання називалися зобов’язаннями з множинністю сторін.
Виконуючи таке зобов’язання, треба було визначитися з тим, хто і в яких частках повинен його виконувати. Тому римляни поділяли ці зобов’язання на подільні та неподільні. До подільних належали ті, в яких кожен із боржників міг виконати тільки свою частину зобов’язання, а кредитор мав право отримати тільки свою частку за зобов’язанням. Подільні зобов’язання виникали в тих випадках, коли ані з їхньої суті, ані із закону не виникало обов’язку відповідати спільно за всю суму. Так, особи, що позичили певну суму грошей, могли повернути її в рівних частках.
До неподільних, навпаки, належали ті зобов’язання, в яких боржники були зобов’язані виконати зобов’язання солідарно. Те саме стосувалося і кредиторів — кожен мав право вимагати від боржника виконання всього зобов’язання. Солідарність виконання поділялася на два види:
а) вибіркова солідарність — активна (за множинності кредиторів, коли кожен з них має право вимагати виконання зобов’язання на свою користь), пасивна (за множинності боржників, коли від кожного можна вимагати виконання зобов’язання повністю). Виконання на користь одного з кредиторів (за активної солідарності) або одним із боржників (за пасивної) всього зобов’язання тягнуло за собою його припинення. Характерним для цих зобов’язань було те, що боржник, який сплатив борг за всіх, не мав права регресної вимоги (regressum) до інших боржників, а кредитор, що одноосібно отримав виконання, не був зобов’я¬заний ділити вигоду з іншими, якщо між солідарними боржниками (або кредиторами) не було відповідного договору;
б) кумулятивна солідарність мала місце тільки за пасивного зобов’язання (коли на боці боржника перебувало кілька осіб). За такої солідарності кожен боржник відповідає за зобов’язанням повною мірою і виконання зобов’язання одним із них не звільняє від цього інших. Так, особи, що спільно скоїли правопорушення, наприклад крадіжку, особисто відповідали кожна повністю за штрафним позовом (actio poenatis). Причому сплата однією особою штрафу не звільняла від цього обов’язку інших. Таким чином, кредитор стільки разів отримував суму штрафу, скільки було боржників.
Солідарність в римському праві мала дві форми залежно від того, чи виникала вона незалежно від волі сторін зобов’язання (наприклад, відповідальність декількох опікунів неповнолітнього), чи за волею зобов’язаних учасників (наприклад, договір про спільне виконання певних дій). Зобов’язання першої групи називалися солідарними у власному розумінні цього терміна, а зобо¬в’язання другої групи — кореальними (obligatio correalis). Особливістю останніх було те, що вони припинялися з моменту проходження першої судової стадії (у претора) і засвідчення спору свідками (litis contestatio) незалежно від подальшого вирішення спору судом. Хоча багато науковців зазначають, що принципової відмінності між цими двома формами не було.

Скажи спасибо Сивчику : )

Главная Страница