Поняття зобов’язання. У джерелах римського права зобо-в’язання (obligatio) визначається так:
1) «Зобов’язання являє собою правові кайдани, в силу яких ми змушені що-небудь виконати згідно з законами нашої держави.» (І. 3. 13.);
2) «Сутність зобов’язання не в тому, щоб зробити нашою яку-небудь тілесну річ або який-небудь сервітут, а в тому, щоб зв’язати ним іншого, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав.» (D. 44.7.3).
З цих визначень випливає, що римляни вважали людину цілком вільною від інших доти, доки вона не вступить у зобо¬в’я-зання. Після укладення останнього вона зв’язує себе правовими кайданами. Треба зазначити, що в стародавню епоху кайдани та зв’язування не були просто фігуральними визначеннями. Так, за законами ХІІ таблиць боржника зв’язували ланцюгами та кайданували. Кредитор міг особисто впіймати боржника, зв’язати його і без суду вбити або продати в рабство. В IV ст. до н. е. законом Петелія кредиторам заборонили вбивати боржників, хоча можливість затримання залишалася. Наприкінці республіканського періо¬ду боржника могли позбавити особистої відповідальності шляхом передачі кредиторам його майна. Отже, стали вважати , що за борги особи відповідає її майно. Кайдани та ланцюги з тих, що були за законами ХІІ таблиць, перетворилися на юридичні. Вважалося, якщо людина комусь щось заборгувала, то вона зв’язана кредитором.
Як правовідношення, розраховане на майбутнє (коли виникає зобов’язання, зобов’язана особа ще нічого не вчинила), зобов’язання за своєю природою є відношенням, що ґрунтується на довірі. Тому сторону, що має право вимоги, називали кредитором (credo — вірю). Сторона, зобов’язана щось зробити, мала борг перед кредитором, поки не виконає зобов’язання. Тому її називали боржником.
Зобов’язальне правовідношення від початку розраховане на тимчасовий характер, тобто чинне до моменту виконання зобов’язання. Після того як воно припиняється, сторони вважаються вільними.
Зобов’язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов’язки сторін. Кредитор у зобов’язанні має право вимагати від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).

Натуральні зобов’язання. В тих випадках, коли боржник доб-ровільно не виконує своїх зобов’язань, кредитору надається засіб примусового здійснення свого права вимоги. Способи примусу боржника до виконання своїх обов’язків є позов (actio) та примусове стягнення. Юрист Модестін зазначав, що боржником вважається той, з кого можна стягнути поза його волею.
В республіканський період це правило не мало винятків, але в період принципату з’явилися зобов’язання, що не забезпечувалися захистом, з ними були пов’язані певні правові наслідки. Як зазначав Сенека, бувають такі суми, що «debentur non exiguntur» (хоч і належать кредитору, але примусово стягнені бути не можуть).
Таким чином, натуральними зобов’язаннями називаються ті, що хоч і не користуються захистом, все ж таки мають юридичне значення. Прикладом натуральних зобов’язань, як зазначає І. Б. Новицький, може бути грошова позика, до якої вдався підвладний син без згоди домовладики.
Правові наслідки натуральних зобов’язань були не для всіх їх видів однакові. Але завжди мав місце такий юридичний наслідок: платіж за натуральним зобов’язанням визнавали дійсним і назад не повертали.
Підстави виникнення зобов’язань. Види зобов’язань. Най-давнішим поділом правопорушень є поділ на delicta privata (при-
ватні правопорушення) та crimina (злочини). На початку існування римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н. е.) почали розрізняти зобо¬в’язання, що виникали з договорів. Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань (summa divisio). Але, незважаючи на схожу цивільну природу, договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі. Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки переважно йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у разі невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання. Це було зобов’язання штрафного характеру. Санкції та міру відповідальності сторони встановлювали самостійно (в договорі) або діяли згідно із законом.
Однак договорами та правопорушеннями не вичерпувалися випадки, коли виникали зобов’язання. Зустрічалося чимало казусів, коли не було ні договору, ні правопорушення, але зобо-в’язання все ж таки виникало. Юрист Гай в дігестах (D. 44.7.5) визначив наступну систему підстав виникнення зобов’язань: 1) з договору; 2) з де-
лікту; 3) нібито з контракту (quasi ex contractu); 4) нібито з делікту (quasi ex delicto). Останні дві підстави означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях, схожих на договірні або деліктні правовідносини, коли насправді їх не було. Наприклад, підставою для виникнення зобов’язань нібито з контракту можна було вважати випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення. В такому разі за певних обставин між ними може виникнути зобов’язання, аналогічне тому, що випливає з договору доручення. До зобов’язань нібито з деліктів належали такі, що виникали з дій неправомірних, але таких, що їх не визначали жод¬ним деліктом

Скажи спасибо Сивчику : )

Главная Страница