Поняття та види володіння. Володіння (possessio) — це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо склад¬ним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі, забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах.
Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора).
Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником.
Для наявності володіння необхідні були два елементи: corpus possessionis (предмет володіння) і animus possessionis (намір володіти). Тому, у разі тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи в тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю — володіння в даному разі здійснювалося від імені власника.
Володільцем речі у звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать. Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір ставитися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння (навіть якщо бажала ставитися до речі, як до своєї), а річ утримувала, наприклад злодій крадій, вважалася володільцем незаконним.
Незаконне володіння поділялося на два види: незаконне добросовісне володіння та незаконне недобросовісне володіння. Добросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець не знав і не повинен був знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже, і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і ставиться до неї, як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, злодій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю.
Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс жорсткішу цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі тощо.
У деяких випадках особи, що не були в повному розумінні володільцями, могли отримувати володільницький захист. Таке володіння отримало назву похідного. Особливістю похідного володіння є те, що особа хоч і володіє майном за волею і від імені власника, але отримати захист від нього в силу певних обставин не може. Тому такий захист надається похідному володільцю безпосередньо. Прикладом даної ситуації може бути договір застави. Заставоотримувач утримує заставу не як свою, а як чужу для того, щоб потім повернути її власнику, коли буде виконане забезпечене заставою зобов’язання. Але в разі порушення такого володіння, утримувач застави не може звернутися до власника по захисту, оскільки власник зацікавлений повернути цю річ собі. Тому як виняток, заставотримач отримує самостійний володільницький захист.
Скажи спасибо Сивчику : )
