Позовна давність. Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало.
Позовній давності передували законні строки. Вони погашали саме матеріальне право, отже, і право на захист його в суді.
Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:
1. Законні строки не такі тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — З0 років.
2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права в суді, а й саме право.
3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, що було притаманне позовній давності.
Строк позовної давності починався з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо термін закінчення договору не встановлено, перебіг позовного строку починався за 7 днів з вимоги кредитора. У речових спорах перебіг починається з того моменту, коли власнику стало відомо, у кого знаходиться його річ.
Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у разі підтвердження боргу та відміни позову. Тоді строк переривався і перебіг починався спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався.
Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її термін продовжувався. Час перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце під час військових дій, епідемій тощо.
Скажи спасибо Сивчику : )
